Бернард Шоу - Вибрані твори. Том II

Не знаю, чи можу я за таких обставин узяти на себе ці обов’язки. М-р Таннер, як я бачу, так само має якісь заперечення, але я ніяк не можу їх збагнути; звичайно, він сам скаже за себе. Але в одному ми з ним погодилися, а саме: ми нічого не можемо вирішити, поки не дізнаємось про твою думку. Боюся, що мені доведеться просити тебе вибрати між ним і мною, бо не маю віри, щоб ми самі могли дійти згоди.

Енн (говорить низько й мелодійно). Мамо...

Місіс Вайтфілд (жваво.) Але прошу тебе, Енн, не накидати цього мені. Я не маю в цьому питанні будьякої думки; а якби й мала, гадаю, ви не звернули б на неї жодної уваги. Я пристаю на все, що ви троє надумаєте.

Таннер повертає голову й гостро дивиться на Ремсдена, який сердито відмовляється зрозуміти цю німу розмову.

Енн (іґноруючи невдалу спробу своєї матері, говорить так само ніжно). Матусі відомо, що вона не настільки сильна людина, щоб самій без всякої допомоги й поради нести всю відповідальність за мене й Роду. Рода повинна мати опікуна; а мені, хоч я й старша, здається, що не годиться молодій незаміжній жінці залишатись без догляду. Сподіваюсь, що ви згоджуєтесь зі мною, дідусю?

Таннер (схопившись). Дідусю?! Чи не надумались ви звати ваших опікунів дідусями?

Енн. Не дурійте, Джеку. М-р Ремсден завжди був для мене дідусем Ребуком: я — дідусева Енні, а він Еннін дідусь. Я охрестила його так, як скоро навчилась говорити.

Ремсден (саркастично). Сподіваюсь, ви задоволені, містере.

Таннер. Кажи далі, Енні: я цілком згоджуюся з тобою.

Енн. Гаразд, але якщо я мушу мати опікуна, чи можу я усунути того, кого призначив для мене мій любий батько?

Ремсден (кусає себе за язик). Тоді ти згоджуєшся з вибором твого батька?

Енн. Я не можу ані згоджуватись, ані заперечувати. Я лише підкоряюся його розпорядженню. Мій батько любив мене і добре знав, що для мене краще.

Ремсден. Звичайно, Енн, я розумію твої почуття. Тільки того я від тебе й сподівався; і такі почуття завдають тобі чести. Але цим справа не розв’язується. Уяви собі таку пригоду. Припусти, що ти дізнаєшся про те, що я заподіяв якийсь ганебний вчинок, що я зовсім не та людина, за яку твій бідний любий батько мене мав. Невже й тоді ти вважала б за правдиве, щоб я був опікуном Роди?

Енн. Я не можу уявити собі, дідусю, щоб ви вчинили щось ганебне!

Таннер (до Ремсдена). Ви нічого такого й не вчинили, га?

Ремсден (обурено). Ні, сер!

Місіс Вайтфілд (лагідно). Так чого ж нам тоді й припускати таке?

Енн. Бачте, дідусю, мамі не подобалося б, якби я щось таке припустила.

Ремсден (замішавшись). Ви обидві настільки сповнені цілком природних ніжних почуттів, що дуже важко відверто подати вам справжнє становище речей.

Таннер. До того ж, мій друже, ви їм відверто і не подаєте справжнього становища речей.

Ремсден (із серцем). Подайте його самі, коли так.

Таннер. Гаразд. Енн! Ремсден гадає, що я не здатний бути вашим опікуном, і я цілком погоджуюся з ним. Він вважає, далі, що ваш батько ніколи б не призначив мене, якби прочитав був мою книжку. Ця книжка й є тим ганебним вчинком, на який він натякав у розмові. І він вважає, що вашим обов’язком є, заради Роди, запросити його одноособово взяти на себе це опікунство, усунувши мене. Скажіть одне слово, і я відмовлюся.

Енн. Але я не читала вашої книжки, Джеку.

Таннер (нишпорить у кошику, знаходить книжку і подає їй). То от зараз же прочитайте її, — тоді вирішуйте.

Ремсден (гаряче). Якщо тільки я залишаюся твоїм опікуном, Енні, я рішуче забороняю тобі читати цю книжку! (Він б’є кулаком по столу й підводиться).

Енн. Звичайно, ні, якщо ви не хочете. (Вона кладе книжку на стіл).

Таннер. Якщо один опікун забороняє вам читати книжку другого опікуна, як нам тоді бути? Припустіть, що я наказую вам прочитати її! Яким буде ваш обов’язок щодо мене?

Енн (лагідно). Я упевнена, Джеку, що ви ніколи б у світі цілком свідомо не поставили б мене перед такою дилемою.

Ремсден (роздратовано). Так, так, Енні, звичайно, це гаразд і, як я вже казав, цілком природно. Але ти повинна зробити вибір, вирішити так чи інакше. Ми так само стоїмо перед важкою дилемою.

Енн. Я бачу, що я занадто молода й недосвідчена, щоб самій вирішити. Воля мого батька для мене свята.

Місіс Вайтфілд. Коли ви, двоє чоловіків, не можете прийти до згоди, то я мушу визнати, що це вже забагато — накидати всю відповідальність на Енн. Мені здається, що на цім світі одні завжди накидають усю роботу іншим.

Ремсден. Мені дуже шкода, що ви це отак розумієте.

Енн (зворушливо). Отже, виходить, що ви не хочете опікуватися мною?

Ремсден. Ні, ніколи я не казав цього. Я лише рішуче відмовляюся виконувати ці обов’язки укупі з м-ром Таннером. Ось що.

Місіс Вайтфілд. Але чому? Що таке сталося з бідним Джеком?

Таннер. Мої погляди, бачте, здаються йому занадто передовими.

Ремсден (обурено). І зовсім вони не передові. Я заперечую це.

Енн. Авжеж, ні. Що за нісенітниця! Чи можна бути передовішим за дідуся? Я переконана, що всі ці труднощі створив Джек. Глядіть мені, Джеку! Будьте до мене добрішим — мене лихо спіткало! Ви не відмовитесь опікуватися мною, га?

Таннер (похмуро). Ні. Що буде, те й буде; гадаю, я мушу скритися. (Він іде до книжкової шафи й залишається там, сердито переглядаючи корінці книжок).

Енн (підводиться й говорить із захопленням, що так і проривається крізь старанну стриманість). Отже, всі ми дійшли згоди, і волю мого любого батька буде виконано. Ви не можете й уявити собі, як це приємно для мене й для моєї матері. (Вона підходить до Ремсдена й стискує йому обидві руки). І мій любий дідусь буде допомагати мені й радити. (Вона поглядає на Таннера через плече). І Джек, Нищитель велетнів, теж. (Вона проходить коло своєї матері до Октавія). І вірний Джеків друг — Ріккі-Тіккі-Таві.

Той червоніє і сидить в ту хвилину, невимовно очманілий з виду.

Місіс Вайтфілд (підводиться, обсмикує свою жалобну сукню і каже навпрямки). А тепер, м-ре Ремсден, ви, як Еннін опікун, мусите поговорити з нею про її погану звичку прізвиська прикладати. І як тільки всі вони це терплять! (Іде до дверей).

Енн. І навіщо ото таке казати, мамо? Не може