Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- Я не зну…Стоп! Еміль це той задрот?

- Цікава версія, – закотила я очі. –  І він готувати вчиться. Не все можна їсти, що він готує, але він старається. Тільки йому про це не кажи.  

- А другий що робить? – з цікавістю глянула вона на мене.

- В основному діє на нерви, – тяжко зітхнула я.  

- Чого він такий притрушений? – запитливо блимнула вона очима.

- А ти не помітила? – в моєму голосі прозвучала іронія. – Нормальних поряд мене немає.

Дівчина відкрила рот, закрила. Й тільки губи скривила.

   Єлисей, стояв біля своєї машини. Не сперечаюсь, його Volvo XC60 мав переконливіший вигляд, аніж моя скромненька машинка. Дочеберяла до пасажирського сидіння, сіла. Я, Єлисей, привид…команда в зборі. Що може бути краще?

  Єлисей виявився трохи різким водієм. Й дуже швидко я вхопилася за ручку й кинула на нього осудливий погляд.

- Вб’єш мене своєю їздою, з привидом залишися на віки вічні.

- Не бійся. Я хороший водій, – авторитетно заявив він.

- А я погана відьма, тож не змушуй мене нервувати, – вичавила я крізь зуби, стискаючи ручку дверей так, що, здавалося, пластик трісне.

- Ти що справді боїшся? – покосився він на мене, і в його голосі прозвучала ледь помітна нотка глузування.

- А ти, що не можеш їздити згідно з правилами дорожнього руху? Куди женеш? В тебе, що довідка про глисти замість прав? – нервово видихнула я.

- Так траса вільна, – огризнувся він.

- Траса може і вільна, а я зайнята молитвами. А я їх навіть не знаю.

- А! – виконав він рух рукаобличчя.

Але швидкість знизив.

- Так нормально? – кинув на мене нищівний погляд.

Покосилася на спідометр. Прийнятних 100 кмгод.

-Так! – кивнула я.

Й залишок дороги ми провели у взаємних бу-бу-бу. Єлисей щось торохтів про козлюків на дорозі, про блок-пост на якому ми добряче постояли в заторі, на дощик, який розпочав накрапати. А я крутила в голові роздуми…

  А потім ми дружньо шукали житло цього Адріяна. Навігатор в цьому селі знав тільки центральну вулицю. Довелося рискати у пошуку мешканців, які не дуже під дощем вешталися вулицями. Місцевий магазин вселив надію, а пухкенька весела продавчиня, допомогла розібратися з напрямком. На право, потім туди, ще раз на право й там така вузенька вуличка, нею до кінця…а там буде кладовище й поряд нього будинок. Ото вам туди.

- Кладовище? – перепитав Єлисей. – І нам туди?

- Там будинок.

- На кладовищі? Він що псих?

- Тобто в Києві зведене житло на старому кладовищі тебе не збентежило, а тут так відразу?

- Та тут дійсно кладовище.

- Воно поряд з будинком.

- Фу! А нормальні люди у нас ще є? – страждально перекривило Єлисеєм.

- Не знаю.

Будиночок й справді був на кладовищі. Але він такий добротний, з модним дахом з коричневої бітумної черепиці, гарнесеньким фасадом з кам’яним забором. На території будиночка виднівся сад, багато хвойних дерев й всіляких кущів.

- Пішли, так? – заозирався на все це Єлисей.

- Пішли.

Й хоча двері були відкриті, господаря я воліла почекати на дворі. Тому натиснули дзвіночок й чекали поки до нас хтось вийде.

  Краса чоловічого тіла поняття відносне, але конкретно цей представник вражав широкими плечима, широкою грудною клітиною, пропорційним тулубом, що має форму трапеції та вузьким тазом. Краплина води повільно скочувалася по пресу й губилася в резинці спортивних штанів.

- Кхм! – вдавилася я трохи від цього втілення жіночої мрії.

- Ви, певно, Селена? – запитливо підняв він брову.

- Так! А ви Адріян?

- Саме так! Перепрошую, не чекав вас так рано. Проходьте на веранду. Одну хвилину, я приведу себе до ладу, – видав він сонцесяйну посмішку.

- Угумс… – щось жалібне пискнула я.

Чоловік запрошувальним рухом махнув на свою криту веранду й зник у дверях будинку.

- Досить вже на нього витріщатися, – рикнув мені біля вуха Єлисей.

- Так гарне тіло, чого б не подивитися, – видихнула йому у відповідь.

- Гора м’язів? – ображено зиркнув він на мене.

- Живіт з кубиками, накачані біцепси… – мрійливо закотила я очі. – Ем, фізично сильні чоловіки видаються такими привабливими.

- Ти їх що лише за торсом обираєш? – й далі кипів обуренням Єлисей. – У Зоряна теж класне тіло…- і Єлисей різко замовк, нагадавши, що Зорян зараз не в найкращій формі.

Й дивлячись на його ображену й розгублену моську в мене зник усякий запал з ним гаркатися.

- Чого кіпішуєш? – м’яко перекочуючи слова поцікавилася я.