Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

не було, нічого під нами не було, ні в кого ще цих килимів, кришталю... Нічого... І ми були щасливими. Щасливими, бо залишилися живі. Розмовляємо, сміємося. Ходимо вулицями... Я все милувалася, хоча милуватися не було чим — навколо розбитий камінь, навіть дерева покалічені. Але нас гріло почуття любові. Якось потрібна була людина людині, всі дуже потребували один одного. Це потім ми розбіглися, кожен до себе, до своєї домівки, у свою сім’ю, а тоді ще були укупі. Плече до плеча, як в окопі на фронті...

Тепер мене часто запрошують на зустрічі до військового музею... Просять провести екскурсію. Тепер так. Через сорок років! Сорок! Нещодавно я виступала перед молодими італійцями. Вони довго розпитували: у якого лікаря я лікувалася? На що хворіла? Чомусь вони з’ясовували, чи не зверталася я до психіатра. І які сни мені сняться? Чи сниться війна? Мовляв, російська жінка, яка воювала зі зброєю, для них — загадка. Що це за жінка, яка не лише рятувала, перев’язувала рани, але сама стріляла, підривала... Убивала чоловіків... Їх цікавило: чи вийшла я заміж? Вони були впевнені, що ні. Самотня.

А я сміялася: "Усі нагороди везли з війни, а я везла чоловіка. Я маю доньку. Тепер онуки ростуть". Я про любов тобі не розповіла... Уже не зможу, бо серця не стане. Іншим разом... Була любов! Була! Хіба без любові людина може жити? Може вижити? На фронті закохався в мене наш комбат... Усю війну оберігав, нікого не підпускав, а демобілізувався і розшукав у госпіталі. Тоді зізнався... Ну, про любов потім... Ти приходь, неодмінно приходь. Другою донькою будеш. Звісно, я мріяла мати багато дітей, я люблю дітей. Але одна в мене донька... Донечка... Не було здоров’я, не було сил. І вчитися я не могла — часто хворіла. Мої ноги, все — мої ноги... Вони мене підводять... Працювала до пенсії лаборанткою в Політехнічному інституті, але мене всі любили. Професори і студенти. Тому що в мене самої було багато любові, багато радості. Я так розуміла життя, я тільки так хотіла жити після війни. Бог не створив людину для того, щоб вона стріляла, він створив її для любові. Як ти гадаєш?

Два роки по тому гостював у мене наш начальник штабу Іван Михайлович Гринько. Він уже давно на пенсії. За цим же столом сидів. Я теж пирогів напекла. Розмовляють вони з чоловіком, згадують... Про дівчаток наших заговорили... А я як зареву: "Пошана, кажете, повага. А дівчата майже всі самотні. Незаміжні. Живуть у комуналках. Хто їх пожалів? Захистив? Куди ви поділися всі після війни? Зрадники!!!" Словом, святковий настрій я їм зіпсувала...

Начальник штабу ось на твоєму місці сидів. "Ти мені покажи, — стукав кулаком по столу, — хто тебе ображав. Ти мені його лише покажи!" Вибачався: "Валю, я нічого тобі не можу сказати, крім сліз" А не треба нас жаліти. Ми — горді. Нехай десять разів історію перепишуть. Зі Сталіним або без Сталіна. Але це залишиться — ми перемогли! І наші страждання. Те, що ми пережили. Це — не мотлох і не попіл. Це — наше життя.

Більше жодного слова...»

Перед тим як мені йти, вручають пакет із пирогами: «Це сибірські. Особливі. У магазині таких немає...» Я отримую ще один довгий список з адресами та телефонами: «Усі тобі радітимуть. Чекають. Я тобі поясню: страшно згадувати, але ще страшніше не згадувати».

Тепер я розуміючому вони все ж говорять...

«НАС НАГОРОДЖУВАЛИ МАЛЕНЬКИМИ МЕДАЛЯМИ...»

Відмикаю вранці свою поштову скриньку...

Моя пошта дедалі більше нагадує пошту військкомату або музею: «Привіт від льотчиць авіаполку Марини Раскової», «Пишу Вам за дорученням партизанок бригади "Железняк"», «Вітають... мінські підпільниці... Бажаємо успіху в розпочатій роботі...», «Звертаються рядові польового банно-прального загону...» За весь час пошуків було лише кілька відчайдушних відмов: «Ні, це як страшний сон... Не можу! Не буду!» Або: «Не хочу згадувати! Не хочу! Довго забувала...»

Запам’ятала ще один лист, без зворотної адреси:

«Мій чоловік, кавалер орденів Слави, після війни отримав десять років таборів... Так Батьківщина зустрічала своїх героїв. Переможців! Написав у листі своєму товаришеві по університету, що йому важко пишатися нашою перемогою — російську і чужу землю завалили своїми трупами. Залили кров’ю. Його відразу ж заарештували... Зняли погони...

Повернувся з Казахстану після смерті Сталіна... Хворий. Дітей у нас немає. Мені не треба згадувати про війну, я воюю протягом усього життя...»

Написати свої спогади наважуються не всі, та й не у всіх виходить — висловити на папері свої почуття і думки. «Сльози заважають...» (А. Буракова, сержант, радистка). І листування, усупереч сподіванню, дає лише адреси та нові імена.

«Металу в мені досить... Осколок від поранення під Вітебськом ношу в легенях за три сантиметри від серця. Другий осколок — праворуч у легенях. Два — в ділянці живота...

Ось моя адреса... Приїжджайте. Не можу далі писати, нічого не бачу крізь сльози...»

В. Громова,

санінструктор

«Нагород великих не маю, лише медалі. Не знаю, чи зацікавить вас моє життя, але хотілося б комусь його розповісти...»

В. Воронова,

телефоністка

«...Жили ми з чоловіком на Крайній Півночі, в Магадані. Чоловік працював шофером, я — контролером. Щойно почалася війна, ми обидва попросилися на фронт. Нам відповіли, що працюйте там, де ви потрібні. Тоді ми послали телеграму на ім’я товариша Сталіна, що вносимо п’ятдесят тисяч рублів (на ті часи великі гроші, це все, що у нас було) на побудову танка і хочемо удвох іти на фронт. Нам прийшла подяка від уряду. І в сорок третьому році мені й чоловікові дали направлення до Челябінського танко-технічного училища, яке ми закінчили екстерном.

Там же одержали танк. Ми обидва стали старшими механіками-водіями, а в танку має бути лише один механік-водій. Командування вирішило призначити мене командиром танка "ІС-122" а чоловіка — старшим механіком-водієм. І так ми дійшли до