Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

його було ясне й натхненне, наче в мученика, що за мить має ступити на вогнище.

— Ну що ж,— мовив я без особливого запалу,— коли вже ти такий з біса затятий, зробимо ще одну спробу.

— Знов кава? — спитав Віллі.

— Та ні,— відповів я і, розстебнувши валізу, дістав звідти другу пляшку. Хлюпнув з неї в склянку й подав йому.— Якщо вірити старим людям,— сказав я,— то найкраще налити на колотий лід дві частини полинівки й додати одну частину житньої горілки. Одначе ми не можемо дозволити собі таких витребеньок. У нас же сухий закон.

Віллі випив. Перша мить була жахлива, а тоді я зітхнув з полегкістю. Через десять хвилин я повторив дозу. Потім звелів йому роздягтися й пустив у ванну холодну воду. Поки він лежав у ванні, я подзвонив портьє і замовив машину. Тоді пішов до номера Віллі по чисту білизну та його другий костюм.

Він почав одягатись, час від часу відволікаючись на те, щоб прийняти чергову дозу.

Нарешті він одягся, сів на край ліжка, і на ньому можна було прочитати: «Обережно — скло! Верх». Але я повів його вниз до машини.

Потім мені довелося знов іти нагору по його промову, яку Віллі залишив у верхній шухляді письмового стола в своєму номері. Текст може йому знадобитись, пояснив він, коли я повернувся. Якщо його зрадить пам’ять, доведеться читати з папірця.

— Все про братика Кролика та братика Опосума11,— докинув я, але він пустив це повз вуха.

Тюремна колимага, підскакуючи на жорстві, рушила до місця страти, і Віллі відкинувся на сидінні й заплющив очі.

Невдовзі я побачив попереду гайок, а край нього — ярмаркові споруди, ряди пошарпаних дешевих автомобілів, фургонів, бричок і американський прапор, що звисав з високої щогли проти блакитного неба. Крізь гуркіт нашої тарадайки пробивалися звуки музики. Даффі сприяв травленню всього того збіговиська.

Віллі простяг руку до пляшки.

— Дай-но,— мовив він.

— Не захоплюйся,— відказав я.— Ти ж до цього діла незвичний. І так уже…

Та Віллі вже підніс пляшку до рота, і навіть якби я й далі кидав слова на вітер, їх однаково заглушило б гучне булькання.

Коли він віддав мені пляшку, її вже не варт було ховати в кишеню. Я нахилив її, але того, що лишилося на дні, не вистачило б і школярці.

— Може б, ти вже й докінчив? — насмішкувато-чемно спитав я.

Він тупо похитав головою і сказав:

— Ні, дякую.— І по тілу в нього перебіг дрож, наче його морозило.

Тоді я допив ті рештки й викинув порожню пляшку за вікно.

— Під’їдьте якомога ближче,— попросив я шофера.

Він під’їхав ближче. Я вийшов, допоміг вилізти Віллі й заплатив шоферові. А тоді ми вдвох помалу рушили по витоптаній, рудій траві до помосту, і навколишньої юрби мовби й не існувало, а оркестр витинав «Кейзі Джонса».

Я покинув Віллі на рудій траві біля помосту, і він лишився сам-один у чужому краю під палючим сонцем, із сонним виразом на обличчі.

А я знайшов Даффі і сказав:

— Вантаж приставлено, давайте розписку.

— Що з ним таке? — запитав Даффі.— Він же наче не п’є. Невже п’яний, негідник?

— Ніколи й до рота не бере,— відповів я.— Просто дорогою в Дамаск побачив божественне світло, і воно його отак засліпило.

— Що з ним таке?

— Треба частіше читати святе письмо,— порадив я Даффі й повів його до кандидата. То була зворушлива зустріч. Я розчинився в натовпі.

Тиснява була велика, бо дух смаженини має здатність творити чудеса. Люди вже сходилися до помосту й займали місця на трибуні для публіки. Оркестр на краю помосту тепер вигравав «Ура, ура, усі зібрались». Посередині помосту розташувалися два місцеві діячі без політичного майбутнього, що приїздили вранці до готелю, ще один добродій,— певне, проповідник, який мав проказати вступну молитву,— і Даффі. А з ними й Віллі, що поволі спливав потом. Вони сиділи рядком на стільцях на тлі задника з прапорів, за столом, також задрапованим прапорами, на якому стояла велика карафа з водою та дві склянки.

Перший підвівся один з місцевих діячів, що звернувся до своїх «друзів-земляків» і представив їм проповідника, а той, звівши вгору довге кощаве обличчя над синім діагоналевим костюмом і мружачи очі від сліпучого сонця, звернувся до Всевишнього. Потім знову встав той самий місцевий діяч і довго блукав манівцями, перш ніж представити слухачам другого місцевого діяча. Спочатку здавалося, що в того другого всі клепки на місці, бо він начебто брав не швидкістю, а витривалістю, та потім виявилось, що клепок у нього в голові не більше, ніж у першого діяча, у проповідника чи в самого Всевишнього. Просто він потребував більше часу на те, щоб виявити це і вказати перстом на Віллі.

А потім Віллі самотньо стояв біля стола, казав «Друзі мої», не знати чого повертав своє гіпсове обличчя то сюди, то туди й копався в правій кишені піджака, намагаючись видобути звідти текст своєї промови.

Поки він шпортався з тими аркушиками й трохи спантеличено розглядав їх — так, наче текст був написаний іноземною мовою,— хтось сіпнув мене за рукав. То була Сейді.

— Як усе було? — запитала вона.

— Подивіться і вгадайте,— відказав я.

Вона пильно поглянула на поміст і спитала:

— Як це ви вхитрилися?

— Крапелиночка на похміллячко.

Сейді знову глянула на поміст.

— Чимала, в біса, крапелиночка,— мовила вона.— З добру кварту, не менш.

Я придивився до Віллі, що, спливаючи потом і хитаючись, німотно стояв на помості під гарячим сонцем.

— Він же на ногах не тримається,— сказала Сейді.

— Він не тримається на них від самого ранку,— мовив я,— і добре, що хоч не падає.

Вона й далі роздивлялася на Віллі. Майже так само, як минулого вечора, коли він лежав трупом на ліжку в моєму номері, а вона стояла поруч. В очах її не було жалю, не було й зневаги. То був непевний, роздумливий погляд. Нарешті вона сказала:

— Та ні, мабуть, ще від народження.

З її тону можна було зрозуміти, що для себе вона це питання розв’язала. Одначе вона все так само не спускала очей з Віллі.

Кандидат ще сяк-так стояв, принаймні поки впирався боком у край стола. Він уже навіть почав говорити. Кілька разів назвав слухачів своїми друзями, щоразу на інший лад, і сказав, що радий