Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Ясно що… ні. В неї ж мармиза іржею поточена. Але будинок бачив. Здається, на Виноградній. Там ще сад яблуневий був. А в будинку щось сталося… — вовкулака наморщив лоба. Тюрин затамував подих. Якщо поставити бодай одне запитання, Парфентій назавжди втратить нитку оповіді. — Ні, не згадаю. Я тоді ще в Обухові служив. Треба питати Петюню.

— А щоб тобі піп добре наснився! — вилаявся Тюрин. — Його-то чого?

— Так він яблука любить до зарізу! У Двірцевому околодку починав. Усі Липські сади перемацав, — посміхнувся Парфентій.

*

Петюня, як завжди, сіяв слину на задньому дворі.

— Паперівка, або білий налив. Як зараз пам’ятаю. Кінець липня — саме воно. Так щоб прозоре, щоб аж дзвеніло, — прокоментував злидень світлину і млосно закотив очі.

— А мешкав там хто? — Тюрин недолюблював коротуна ще від зустрічі на Трухановому острові. Петюня оголив гострі зуби і цокнув язиком, все одно як тварина перед нападом.

— Почекайте, — життєрадісно заспокоїв Топчій. З бездонної кишені витяг запорошене лушпинням яблуко, обтер рукавом і простягнув злидню. Очі Петюні ожили.

— Бариня одна, — злидень смачно відкусив шмат яблука, аж навіть у Тюрина звело щелепи, а рот наповнився слиною. — Чоловік єйний больно любив Ямою швендяти, з дівками, ще й не з абиякими, а все з нашенськими, з нелюдськими. Утоп, як з русалкою бавився. А потім ще й з покоївкою лихо сталося. Мавка безтолкова купоросом залилася так, що й барині пальці попекла, — Петюня зайшовся злим сміхом і трохи не вдавився яблуком.

— Як її звали?

— Мавку? — перепитав Петюня.

— Бариню, дурень! — не стерпів Топчій. Злидень лише знизав плечима.

— Хіба Рапойто-Дубяго знає. Він тоді розбирався.

*

Рапойто-Дубяго був років на десять старший за Тюрина. Народився у сім’ї священика. Починав з помічника околодочного наглядача. Особливо відзначився у погром 1892-го. У відділку подейкували, що тоді втратив когось із близьких.

Уже у двадцять Рапойто-Дубягові довірили Двірцеву дільницю — Липки, де жили переважно заможні люди. Пізніше людополіціянту пропонували очолити поліцію у якомусь із міст Межі, але він несподівано для всіх вирішив залишитися в Києві.

Людополіціянт вислухав Тюрина, дістав дрібку тютюну, пом’яв у пальцях і поклав назад до срібної тютюнниці. На покришці було вигравіювало «За двадцять років відмінної служби».

— Смерть мавки на Виноградній. Так, я пам’ятаю ту справу. Це за рік до погрому 1892-го було. До кощів. Я тільки починав, — Рапойто-Дубяго на мить замислився, ніби тамуючи болісні спогади. — Власницю маєтку звали Степанида Федотівна Пузріна. Купчиха. Нічого незвичного. Мавка щось там робила з купоросною олією і дуже попеклася.

— Аж так, що загинула? — Тюрин недовірливо звів брови. — А вам не здалося дивним, що сліди від кислоти залишилися навіть у пані?

Рапойто-Дубяго нагородив людиноподібного довгим іронічним поглядом.

— Я бачу, куди ви хилите. Вважаєте себе найрозумнішим? Коли зі столиці, краще за нас знаєте, що тут відбувається? Ні чорта ви не розумієте, Олександре Петровичу. Це місто дуже старе і тримається на своїх ногах, бо існують певні правила.

— Людям з Липок можна все? Навіть мавок купоросом палити? — запитав Тюрин.

— Ні, кожен має знати своє місце і не переступати межі. Там усі домашні посвідчили, що то була випадковість. У Пузріної виявилися впливові захисники. Справу зам’яли.

— А ви як думаєте, що тоді сталося на Виноградній?

Тюрин відчував, що Рапойто-Дубяго досі картає себе за ту справу.

Людополіціянт потрусив тютюнницю, ніби збираючись на думці, а потім з гіркотою додав:

— Мавка була коханкою господаря будинку, а коли він помер, купчиха помстилася. Тепер і вона на кладовищі. А чого ви питаєте? Це якось пов’язано з теперішніми вбивствами жінок?

— Я дам вам знати.

Рапойто-Дубяго з розумінням кивнув. Знати своє місце — це й поважати інших за їхню роботу.

*

Тюрин подивився на стару фотографію з будинку останньої жертви.

Ряхіну і Хом’якову вбив «купоросний маніяк», Пузріна померла у своєму ліжку. Всі три були засновницями Союзу жінок за чистоту Імперії.

— Померла минулого року. Дітей не мала. Взагалі ніяких спадкоємців. Будинок пішов з торгів, і на його місці вже розпочато нове будівництво, — прочитав Тюрин довідку про Пузріну. — Але дивіться, Парфентію Кіндратовичу, є дещо цікаве, — поліціянт сунув під ніс сонному помічнику документ. — Її чоловік мав хімічний завод на Куренівці, де в тому числі виготовлявся купорос і купоросна олія.

Топчій потер очі, вдаючи, що уважно слухає. Вони вже добу розбиралися з давно забутим випадком на Виноградній.

— І ще одне! Ось тут! — очі Тюрина заблищали. — Дата народження Пузріної. Бачите?

Вовкулака схилився над документом. Годинник вибив чверть по другій, а в нього закінчилося рятівне насіння.

— 13 вересня, Парфентію Кіндратовичу! День, коли знайшли першу жертву.

VII

Вдруге за добу ноги Тюрина місили багно в бік Великої Підвальної. У такий пізній час жоден візник не захотів підбирати підозрілого синьопикого людиноподібного.

Олександр Петрович помахав химерам над входом до Замку барона, взяв наскоком сходи і безпардонно вломився у двері. Перед собою, як щит, він тримав оберемок мідно-пекучих айстр, чий гіркий аромат немилосердно дратував ніздрі.

Панна Айвс прийняла букет, іронічно звела брову і приткнула квіти у графин з питною водою. Тюрин помітив завалений паперами стіл. Чомусь і не сумнівався, що вона не спатиме.

— Я бачу, вам краще?

— Це дуже важливо. Прийшов порадитися, — Тюрин несподівано усвідомив, що без попередження вдерся до молодої жінки у зовсім недоречний для того час.

— В мене є зачіпка. Ви казали, що ваша мати належить до Союзу жінок, може, вам знайомі ці жінки? — Тюрин простягнув фотокартку з будинком Пузріної.

Василина незадоволено зітхнула, піднесла світлину ближче до лампи і придивилася. Її обличчя просяяло.

— Так, я впізнаю ці колони. Ми жили по-сусідству. У садибі бабці, коли мати остаточно порвала з батьком. Точно що Київ — велике село.

Тепер уже Тюрин здивовано звів брови.

— За будинком був розкішний сад. Володіли якісь бездітні купці. Бабця з ними не спілкувалася.

— І ви не пам’ятаєте перелесника з цього маєтку? Чоловіка з нечисті?

Айвс потерла мочку вуха.

— Ні, на жаль. Мені було років шість-сім. Мало що пам’ятаю.

Олександр Петрович розчаровано зітхнув: уже повірив, що зараз отримає ім’я маніяка-перелесника.

— Але, може, мати більше знає? — панна Айвс наморщила носа. В ній боролося бажання допомогти з необхідністю йти на неприємну зустріч. — Тоді всі були поведені на чистоті людського роду. Людиноподібним дозволялося тимчасово жити лише в деяких нічліжках Подолу. У нас удома все смерділо часником, кілки висіли біля кожного ліжка, розтовчене сушене зілля сипалося за комір, захисна сіль липла до ніг. Брр! Батько