Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Як тебе звати? – запитала вона.

–Я – твоя мама. Тобі нема чого звати мене інакше.

Жінка посміхнулася і пройшла в зал. Мінджу поспішила за нею.

–А коли ми будемо тренуватися? – запитала вона.

–Твоє плече ще не загоїлося. – не обертаючись, сказала мама. – Я зцілюю не повністю, не вмію сильніше, це не мій дар.

–Був би Хань... – зітхнула Мінджу і поморщилася, усвідомивши, що навіть глибокий вдих зробити важко від болю, що оперізує всю грудину.

–Хто такий Хань? – запитала мама, обернувшись. – Твій хлопець?

–Ні. Він цілитель з ордена. Він добре знає свою справу.

–Зараз нікому з ордена довіряти не можна.– відрізала мама, рухаючись далі.

Дівчина щодня приходила до зали, щоб подивитись, як тренується Орден Тигра. Вони були гнучкими і майстерними, відчувалось, що кожен рух був відпрацьованим роками. У клані було близько восьми жінок, молодих, трохи старших за Мінджу, були тут і жінки у віці, і нехай їхнє волосся давно посивіло, а зморшки вкрили обличчя, вони все ж не втратили своїх навичок і майстерності. Здібності у всіх представниць ордену були різними: одна могла помахом руки рознести на друзки бамбуковий гай, інша – ударом розколоти землю до самої основи, одна вміла навіювати думки іншим, змушуючи їх бачити й відчувати те, що вона захоче, інша оберталася у величезних розмірах яструба. Мама Мінджу володіла стихією води і могла висушити або наповнити річки, спричинити дощ, або знести хвилею людей, будинки і навіть міста, якщо забажала, вона навчилася магії зцілення, але не могла оволодіти нею повністю. До Мінджу всі ставились, як до принцеси, і якщо кілька місяців тому, коли вона ще жила в палаці, їй би таке ставлення лестило, то зараз ця опіка і захват дратували дівчину. Їй здавалось, що в ній вбачають не ту, ким вона є насправді, а якусь самозванку, що незрозумілим чином врятує світ. Говорити з дівчиною про мету тренувань і взагалі історію існування клану, всі відмовлялись. Радість від того, що в неї тепер є мама зникла швидше, ніж прийшло усвідомлення того факту, що мама була жива весь цей час. Адже за весь період перебування Мінджу у ордені, мама жодного разу не поцікавилась її життям, вподобаннями, не намагалась дізнатись щось про новоявлену дочку. Дівчина сприймала це спокійно, втім, у глибині душі зріла образа, що мама, яка знайшла дочку через двадцять років, так і не намагається стати із нею близькою.

Мінджу одужувала кілька тижнів, її хвилював Демін, чи пішов він убивати клан, що він збирається робити, як він взагалі. Ці думки не давали їй спати і їсти. А тому, коли біль у плечі став уже тупим, що відгукувався тільки при напруженні м'язів, вона вирішила потренуватися на задньому дворі палацу. Дівчину дивувало, як легко вона призвичаїлася до думки, що тепер може обертатись на величезного дракона. Перетворення відбулось майже одразу, ніби магія слухалась її думок і уяви, втім, злетіти вона змогла не відразу. Адже крило було підбите і боліло при напрузі, але рана на лусці дракона затягувалася швидше, ніж на людському тілі. Тому, розім'явшись, Мінджу все ж злетіла, випустивши полум'я з пащі. Орден Білого Тигра, всі до єдиної покинули свій будинок і вийшли на задній двір подивитися на літаючого червоного дракона.

–Вона чудова! – вигукнула одна з них, радісно посміхаючись.

–Уявіть тільки, з нею ми переможемо за кілька хвилин.– зауважила мама.

–Вона тільки дихне на палац і той одразу згорить! – просяяла сивочола жінка позаду.

Почувши це, Мінджу опустилася на землю, миттєво повернувшись до тіла людини.

–Палац? – не зрозуміла вона.

–Ну, так, палац клану.– пояснила мама.

–Навіщо палити палац? – не зрозуміла Мнджу.

–Мінджу...– почала мама.

–Ні! – розлютилася вона.– Чим ви займаєтеся тут? Насправді.

–Ми збираємо нашу армію, вчимося, вдосконалюємося.– взявши її обличчя у свої руки, сказала мама.

–Заради якої мети? – запитала Мінджу, уважно вдивляючись у її очі.

–Відновити історичну справедливість. – відповіла мама.– Ти остання спадкоємиця трону. Ти станеш замість Ченя третього.

–А що станеться з іншими?

–Вони помруть.

Мінджу вирвалася з маминих рук і відчула, як нудота підкочує до неї. Звісно, дід і батько найжорстокіші люди, яких вона знала, але вони шукають її, а не зраділи її зникненню. Тай та Дешен її брати, хороші хлопці, що ніколи не ображали її. Що б вони не робили – вони не заслуговували на смерть.

–І  чим ви кращі за них? Ви так само чините самосуд.  – розсердилась вона.

–У нас із ними давні рахунки, Мінджу.– похитала головою мама. – Вони розділили нас із тобою, піддавали тебе тортурам. Більше, я цього не дозволю.

–А як же ти? – хмикнула вона. – Ти ж знала, де я? Чому не спробувала врятувати мене?

–Тому що, коли ти народилася, знахарі, які приймали пологи, сказали, що ти загинула. Гуаньмін, дізнавшись, що народилася дівчинка, побив мене просто там. Вони викинули мене в канаву, думали загинула. Але Шайя знайшла мене врятувала.

–Шайя?

–Це сестра Ченя третього. Коли я побачила ці картини на ринку, я зрозуміла відразу: ти – моя дочка. І ти жива.