Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

З набалдашника палиці, звиваючись, повзла дивна сітка, схожа на ту, якою влітку ловили на цвинтарі Зурмса. Тільки ця була блідо-блакитна. Я згадала свою битву з темною богинею, і по хребту пробіг холод. Інстинктивно я подивилася на руки, наче на них залишилися шрами від того невода, і миттєво заспокоїлася – долоні були цілими.

А Самаекеш уже пританцьовував на місці, б’ючи вільною рукою об держак палиці. З його очей полився золотистий туман. Старість немов відступила кудись убік, поступаючись місцем молодості й силі. Перед нами стояв майже ровесник Скріраніеля з білим, немов сіль, волоссям. Жодної зморшки на обличчі. Руки сильні та міцні. Абсолютно здорові пальці цупко тримали держак палиці. Білосніжні зуби змінили напівзгнилі пеньки. Я глянула на Альга – він стояв мов укопаний з напіввідкритим ротом, спостерігаючи за чарами того, кого язик не повертався назвати старим.

Туман огорнув Германа і підхопив як легку пір’їнку, несучи до сітки. Самаекеш ні на мить не перервав пісню. Вона звучала все голосніше й голосніше. Тарілка з глухим звуком вирвалася із землі, відкриваючи нашому здивованому зору глибоку яму, з якої золотистим стовпом у нічне небо вдарив потужний потік світла. Сітка з коконом туману, в якому лежав Герман, зникла в ямі. Старий ельф продовжував бити палицею і голосно співати. Кам’яна тарілка повернулася на місце, залишаючи коханого всередині. Тільки знаки продовжували пульсувати в такт пісні Самаекеша.

А якщо щось піде не так?! Якщо зараз з’являться Діти Сутінок і зуміють пробити щити, адже Самаекешу зараз не до них?! Герка ж назавжди залишиться там! Я хотіла кинутися до каменю. Але Рані втримав мене й пригорнув до себе.

– Не смикайся, Герман у безпеці, – прошепотів ельф у самісіньке вухо.

Я застигла. Самаекеш різко припинив співати. Над руїнами повисла тиша. Було чути лише далекий регіт пугача та стрекіт цикад. Самаекеш сильно вдарив палицею по каменю, від древка розсипався рій синіх іскор, які миттєво поглинули знаки, ті щезли, наче їх ніколи тутечки не було. Тарілка знову підійнялася і від’їхала вбік, сітка зникла, а золотаве світло викинуло назовні Германа, якого одразу ж підхопив старий так, ніби він був невагомим, і поставив перед собою.

Герман розплющив очі й чхнув.

– Здається, ти навіть перебрав, – задоволено усміхнувся Самаекеш, дивлячись на нього. – Це ж треба з такою жадібністю вбирати магію! – потім повернувся до нас: – Заряджайте накопичувачі та я закрию джерело.

Нас не потрібно було просити двічі. Рані коротко свиснув, йому відгукнулися. Наш маленький загін наближався до Уламків Пам’яті. Це ж треба! Якщо зараз там така магічна сила… то що ж там мало бути, коли Уламки були єдиним цілим?

– Опупиріти! – тільки й змогла вимовити Кхибра. – Ніколи нічого подібного не бачила. Уявляю, що бачили ви зблизька, якщо ми стояли, немов алебардою оглушені.

– Ні, Кхибро, ти навіть не уявляєш, що тут відбувалося, – відходячи від побаченого, прошепотіла я.

– Досить базікати, – незадоволено скривився Самаекеш, – накопичувачі зарядіть, потім будете ділитися враженнями.

Ми підійшли до джерела, що відкрилося. Накопичувачі й амулети зарядилися миттєво. І не тільки вони. Здається магія проникала крізь шкіру й огортала з голови до ніг небаченою силою. За кілька хвилин у мене почали поколювати кінчики пальців. Потім поважчала потилиця і щоки немов обпекло окропом. Я спробувала вдихнути, але марно.

– Гей, Руто, – глянув на мене Богріс, – тобі вистачить. Гера, відтягни її, а то зараз накриє.

Герман швидко підхопив мене на руки й відніс убік. Опиратися не було сил.

– Що зі мною? – язик заплітався наче я напилася гномської бражки.

– Магії перебрала, буває, – усміхнувся Герман. – Дорвалася.

Він провів долонями по моєму волоссю, немов струшував з нього невидимий пил, і струсив із кінчиків пальців золотисті іскри. Вони з тріском увійшли в землю.

– Легше?

– Так. Дякую.

Мене справді відпустило.

Усі наші накопичувачі й амулети були заряджені. Загін повністю відновив сили. Залишилося поділитися з тими, хто залишився біля підніжжя Луногладі.

Настав час прощатися.

– Пам’ятай, що я тобі сказав, Скріраніеле, – нагадав старий ельф. – І думай швидше.

Він повернувся до Германа й Альгіна.

– У жерлі вулкана шукайте сльози Аргіни. Вам внучка Уланьяра Семисильного допоможе. А до витоків Семиводної ви й без того, хто говорить із духами, потрапите. Ваш темний декого викличе… Хай би йому грець! А поки, йдіть. Першу підказку я вам і так дав.

Старий подивився на мене і, можливо, мені здалося, але він підморгнув. Чи в нього стався нервовий тик? Як би там не було, але мені було приємно, я усміхнулася йому.

– Дякую, Пресвітлий, – Рані припав перед Самаекешем на коліно і шанобливо схилив голову. – Присягаюся, я цього ніколи не забуду.

Те саме зробили й усі ми.

– Досить падати й штани протирати, – прошамкав старий, – вам час вже. Поспішайте, світанок близько, а вам потрібно хоч трохи поспати.

Ми встали.

– Руто, підійди-но на хвильку, – підізвав мене Самаекеш.