Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Розділ 13

Коли Клим пішов, важко спираючись на милиці, я спершу відчинив дальнє вікно від двору, підготувавши запасний вихід, потім зробив собі товстий бутерброд, зачерпнув кухлем води з відра і сів на лаву біля вікна. Слюдяне віконце давало такий собі огляд, але все ж таки — якщо за мною прийдуть — тіні, що мелькають по двору, можна помітити. Лізти на горище і тим більше, під ліжко, я не збирався. Якщо господар вирішить мене здати, там я опинюся практично в пастці. Жодних шансів…

Отак і сидів, пережовуючи хліб із салом, незважаючи на велику кількість м'ясних прожилок, несподівано ніжне і добре просочене часником... Рівно до того часу, як прокинувся від тихого покашлювання.

Стрепенувся, розплющив очі і зустрівся з глузливим поглядом зброяра.

— Чого ж на горище не пішов?

— Так, якось…

— Не повірив повністю? Боявся, що кнехтів приведу? — кивнув Клим.

— А ти б на моєму місці як вчинив? — не став виправдовуватися. Хоч могло по-різному обернутися. І прокинувся б я вже зв'язаним.

— Мабуть, так само… — погодився зброяр. Дошкандибав до столу і важко опустився на своє місце. — Довіра небезпечна штука. Її спершу заслужити треба. Але, як бачиш, я сам і кнехтів за дверима теж нема.

— Дякую…

— Забудь, — відмахнувся той. — Я хоч і більше десятка років тут живу, а де народився і хто по крові не забув.

— Тим більше, дякую.

— Гаразд… — пирхнув зброяр. — Поговоримо у справі. Але очима одразу не сяй, бо звістки я приніс невтішні. Врятувати Добриню тобі не вдасться… Ніяк. Тільки загинеш даремно.

— Ти розповідай, розповідай… — кивнув я, бо Клим замовк. — А я вже сам вирішуватиму.

— Підсідай до столу, — зробив Клим запрошення. — Так буде наочніше, ніж одними словами.

А коли я пересів ближче до нього, дістав невелику торбу і висипав із неї на стільницю кілька жменей наконечників для стріл. Потім розрівняв їх і став розсувати в різні боки, нерівними купками, залишивши в центрі кола, що утворилося, тільки один.

— Дивись… Ось тут намети геррів, — вказав на найменшу купку, але оточену лінією зі складених разом наконечників. — Навколо них коло охорони… Найкращі бійці та зброєносці. Не більше двох десятків, але всі з арбалетами. А мої вироби... — додав з деякою гордістю, але в той же час, як вибачаючись, — міланський обладунок наскрізь прошивають. Тож тобі в цій кольчужці туди навіть близько підходити не можна. Вважай, небіжчик одразу.

Я показав очима, що зрозумів і прошу говорити далі.

— Це, — палець пройшовся над довгим півколом, на яке пішла більша частина наочних посібників, — табір кнехтів. Як бачиш, він суцільний. Вози стоять так, що між ними навіть вершнику не проїхати, тільки-тільки пішому протиснутися. І вартові біля вогнищ, майже через кожні двадцять-тридцять кроків. Непомітно навіть кішка не прошмигне. А ось тут… — зброяр ткнув у відокремлений наконечник, що опинився майже в центрі, — Добриня. Його до похилого хреста прив'язали. За римським звичаєм. А поруч теж вартовий і багаття горить. Тож сам бачиш, прокрастися до бранця і таємно звільнити не вдасться.

— Якось же вони до табору входять? І назовні з нього вибираються? Не сидять весь час усередині, як у осаді?

— Так… — зброяр трохи ширше розсунув краї оточення навколо шатерів лицарів і обозу кнехтів, що майже стикалися. — Ось тут… до села… залишено прохід. Двом кінним роз'їхатися. Але поруч віз напоготові стоїть. Якщо здійметься тривога, ним прохід і перекриють.

— Зрозуміло… Значить, чекають нападу… Мабуть, Добриня не розповів, що військ поряд немає, і його загін опинився тут випадково… Мучили сильно? Ноги цілі? Ходити може?

— А ось тут звістка хороша, — кивнув зброяр. — Взагалі не катували. Залишили на завтра… Навіть не били. Герр Бертойфель сказав, що росич бився гідно, а значить — померти теж повинен так само.

— Тут я з ним погоджуся, — вишкірив я зуби на кшталт усмішки. — Ось тільки не йому визначати термін. Знайдеться дехто вище…

Фраза була двозначна, оскільки я мав на увазі свій ріст у вигляді велетня, але Клим подумав про бога. Тому що підняв очі до стелі та перехрестився.

— Все у його волі.

— Що ж, — глянув я у вікно і з задоволенням відзначив, що ніч якщо не вступила в свої права цілком, то принаймні вже наповнила вечірню темряву темнішими барвами. — Дякую. Ти нам дуже допоміг. Обов'язково розповім Добрині… Тож якщо надумаєш повертатися на Батьківщину, знайдеться кому слівце замовити.

— Ви спершу вцілійте… — гмикнув Клим.

— Ми постараємося… — підморгнув я. — Життя, воно, звичайно, ще те лайно, але звичне. Не хочеться з ним прощатися просто зараз... Загалом, бувай, майстре... дасть бог, побачимось ще в цьому житті.

Успіх продовжував мені усміхатися. Хмари, що казна-звідки взялися, так щільно закрили зірки на небі, що на подвір'ї і справді виявилося страшенно темно. Як кажуть у народі, хоч око виколи. Що набагато збільшувало шанси на те, аби залишатися непоміченим.

Не особливо ховаючись, я встав біля комори і почав роздягатися. Досвід минулого не пройшов даремно, і тепер я знав, що до перетворення, якщо немає бажання потім бігати голяка, треба підготуватися. Та й нічого складного, загалом. Насамперед зв'язав рукави куртки зі штанинами, і отриманою гірляндою підперезався. Самим поясом обв'язав халяви чобіт і накинув на шию. І тільки після цього став себе накручувати, згадуючи тіла вбитих хуторян. Особливо дитячі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍