Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

Взагалі на Дальньому Куті може зо сім будівель, він менший за Прентісстаун, і то, зрештою, просто будівлі, але шось здається інакшим, ніби я зайшов із Нового Світу в якесь зовсім інше місце.

Перші будівлі, які ми проходимо — то маленька кам’яна церковця, свіжа, чиста, відкрита, геть непохожа на ту темноту, в якій проповідував Аарон. Далі стоїть універмаг, біля нього гараж механіка, хоть я і не бачу тута багато важкої техніки. Я тута і ядерцикла не бачив, навіть поломаного. Є будівля, яка нагадує зал зібрань, ще одна, де на вході вирізані лікарські змії і ще дві амбароподібні будівлі, схожі на склади.

— Небагато, — каже Гільді. — Але це дім.

— Не ваш дім, — кажу я. — Ви ж живете не тут.

— Як і більшість людей, — каже Гільді. — Навіть коли звикаєш, найліпше мати біля свого дому тільки Шум тих, кого дійсно любиш. У містечку трохи задуже галасно.

Я прислухаюся до галасу, але то і близько не як у Прентісстауні. Ясно шо на Дальньому Куті є Шум, люди роблять нудну кожнодену працю, обмінюються думками, які нічо не означають, Клац, клац, клац, і Даю сім за дюжину, і Ти послухай, як вона співає, просто послухай, і Нині ж треба зремонтувати курник, і Він звідтам зараз навернеться, і так далі, і так далі, так нестримно і так беспечно звучить для мене, ніби тепла ванна порівняно з Шумом, до якого я звик.

— Ой, він теж чорніє, Тоддику, — каже Гільді. — Чоловіки дотепер показують характер. Жінки таксамо.

— Дехто сказав би, шо невічливо так слухати люцький Шум, — кажу я, розглядаючись.

— Щира твоя правда, шпанюче, — посміхається вона. — Але ж і ти ще не доросла людина. Сам казав.

Ми переходимо центральну частину містечка. Пара чоловіків і жінок гуляють собі десь там, дехто скидає капелюха перед Гільді, більшість просто дивляться на нас.

А я дивлюся на них.

Якшо прислухатися, то можна почути, де в містечку жінки — майже так само чітко, як і де чоловіки. Вони ніби скелі, які Шум обмиває і коли до цього привикнути, то можна відчути, де їхні тишини, вони виділяються повсюди, Віола і Гільді в десять разів голосніші, і стопудово, якби я став і постояв тут, то міг би точно сказати, як багато жінок є в кожній будівлі.

І в суміші з шумом багатьох чоловіків він… знаєте шо?

Він робить тишину і вполовину не такою сумною.

А тоді я бачу маленьких, малюсіньких людей, котрі дивляться на нас з-за куща.

Діти.

Діти менші за мене, молоччі за мене.

Перший раз бачу.

Жінка котра несе кошик бачить їх і махає руками, ніби шурхає на них. Вона хмуриться й усміхається одночасно, і дітки тікають за церкву і хихотять.

Я дивлюся як вони біжать. Чую як у грудях трохи тисне.

— Ти йдеш? — кличе за мною Гільді.

— Так, — кажу я, дивлячись туда куда пішли дітки.

Я повертаюся і йду далі, а голова повернута назад.

Діти. Справжні діти. Тута безпечно для дітей, і я думаю, чи могла би Віола чутися як удома тута із цими вроді як милими людьми, всіма цими жінками і дітьми. Я оце думаю, чи зможе вона бути в безпеці, навіть якшо я точно не буду в безпеці.

Певно шо зможе.

Я дивлюся на Віолу і бачу, як вона відвертається.

Гільді веде нас до найдальшої хати з будівель Дального Кута. Там є сходки до вхідних дверей спереду і маленький прапор, шо розвівається на тичці перед ними.

Я стаю.

— Це будинок мера, — кажу я. — Правда?

— Замісниці мера, — каже Гільді, піднімаючись по сходах, голосно гупаючи черевиками по дереву. — Моєї сестри.

— І моєї сестри, — каже жінка, котра відкриває двері — повніша, молочча, насупленіша версія Гільді.

— Франсіє, — каже Гільді.

— Гільді, — каже Франсія.

Вони кивають одна другій, не обнімаються чи тиснуть руки, просто кивають.

— І шо ж за лихо ти оце приперла в моє місто? — каже Франсія, обглядаючи нас.

— То це вже твоє місто? — каже Гільді, усміхаючись, піднявши брови. Вона повертається до нас. — Як я вже казала Метью Лайлу, це просто двоє шпанюків, котрі тікають у безпечне місце і шукають прихистку, — вона повертається назад до сестри. — А якшо Дальній Кут це не прихисток, сестричко, то шо ж іще?

— Я не про них говорю, — каже Франсія, дивлячись на нас зі схрещеними руками. — Я про армію, котра женеться за ними.

18. Дальній Кут

— Армія? — кажу я, мій шлунок починає скручуватися вузлом.

Віола каже це одночасно зі мною, але на цей раз тута нема нічо смішного.

— Яка ще армія? — хмуриться Гільді.

— З дальніх полів доходять чутки, шо на тому боці ріки збирається армія, — каже Франсія. — Люди на конях. Люди з Прентісстауна.

Гільді стискає губи.

— П’ять чоловік на конях, — каже вона. — Це не армія. Просто банда, яка женеться за цими-о шпанюками.

Франсію вона, здається, не переконала. Я ще ніколи не бачив настільки схрещених рук.

— Крім того, міст однаково завалився, — продовжує Гільді. — Такшо блищим часом на Дальній Кут ніхто не прийде, — вона знову дивиться на нас. — Армія, — каже вона, хитаючи головою. — Ну чесне слово.

— Якшо є загроза, сестричко, — каже Франсія, — то мій обов’язок…

Гільді закочує очі.

— Не розказуй мені про свої обов’язки, сестричко, — каже вона, проходячи попри Франсію і відкриваючи передні двері до хати. — Я придумала твою посаду. Ходіть, шпанюки, ліпше зайти досередини.

Ми з Віолою не рухаємся. Франсія нас і не заохочує.

— Тодде? — гавкає Манчі біля моїх ніг.

Я глибоко вдихаю і піднімаюся по передніх сходах.

— Як ся маєте, мім? — кажу я.

— Мем, — шепоче Віола позаду мене.

— Як ся маєте, мем? — кажу я, пробуючи не зупинятися. — Я Тодд. Це Віола. — Руки Франсії ще схрещені, ніби за це шось дають. — Там реально було тільки п’ять чоловік, — кажу я, хотя в моїм Шумі повторюється слово «армія».

— І я маю тобі просто повірити? — каже Франсія. — Хлопчаку, за яким гоняться? — Вона опускає погляд на Віолу, котра ще чекає на нижній сходинці. — Не уявляю, чого ти тікала.

— Ой, стулися, Франсіє, — каже Гільді, тримаючи двері відкритими для нас.

Франсія повертається і махає руками на Гільді.

— Я сама можу роспоряжатися входом до свого дому, красно дякую, — каже Франсія, а тоді до нас: — Ну то заходьте, раз прийшли.

І така-от наша перша зустріч із гостиністю Дальнього Кута. Ми заходим досередини. Франсія і Гільді пересварюються між собою, чи буде у Франсії для нас місце, на скільки б ми там не лишалися. Гільді виграє у пересварювані і Франсія показує мені й Віолі окремі маленькі сусідні кімнатки на другому поверсі.

— Твій пес буде спати надворі, — каже Франсія.

— Але він…

— Це було не питаня, — каже Франсія, виходячи з кімнати.

Я йду за нею. Вона йде вниз по сходах і не оглядається. Менше ніж за хвилину я чую, як вони з Гільді знову сваряться, пробуючи робити це тихо. Віола теж виходить зі