Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

проповіді. Однак християнсько-демократичні партії значною мірою користувалися популярністю серед жінок через свої програми. На відміну від постійного заколотницького підтексту, наявного навіть у найбільш внутрішньоорієнтованій риториці соціалістів та комуністів, провідні християнські демократи — Моріс Шуманн і Жорж Бідо у Франції, Альчіде де Ґаспері в Італії та Конрад Аденавер у Федеративній Республіці — завжди робили наголос на примиренні та стабільності.

Християнські демократи уникали класозорієнтованих закликів, натомість наголошуючи на соціальних та моральних реформах. Зокрема, вони наполягали на важливості сім’ї — властиво християнська тема зі значними політичними наслідками в той час, коли потреби самотніх батьків, бездомних та знедолених сімей як ніколи зросли. Тому християнсько-демократичні партії перебували в ідеальному становищі, щоб зіграти практично на кожному нюансі післявоєнного стану: бажанні стабільності та безпеки, сподіванні відновлення, відсутності традиційних правих альтернатив й очікувань, що покладалися на державу, — бо, на відміну від традиційних католицьких політиків попереднього покоління, лідери християнсько-демократичних партій та їхні радикальніші молоді прибічники не мали жодних застережень щодо спрямування державної влади на досягнення своїх цілей. Навпаки, християнські демократи перших повоєнних років вважали своїми головними опонентами радше лібералів — прихильників вільного ринку, аніж загальну лівицю, і прагнули довести, що сучасна держава могла бути придатна для благонамірених регуляцій у несоціалістичний спосіб.

Як наслідок, в Італії та Західній Німеччині християнські демократичні партії (за деякої підтримки Сполучених Штатів) закріпили за собою майже одноосібну владу в державі на багато років уперед. У Франції справи НРР ішли не так добре: його популярності зашкодили наслідки двох колоніальних воєн, розв’язаних після повернення де Ґолля до влади в 1958 році. Але й там партія зберігала владні повноваження і беззаперечне право призначити ключових міністрів (зокрема закордонних справ) до середини 1950-х років. Католицькі партії християнсько-демократичного ухилу користувалися неподільною владою в країнах Бенілюксу протягом більш ніж одного покоління, а в Австрії — до 1970 року.

Очільники християнсько-демократичних партій, як-от Вінстон Черчилль у Британії, були людьми минулих часів: Конрад Аденавер народився в 1876 році, Альчіде де Ґаспері — на п’ять років пізніше, сам Черчилль — у 1874 році. Це був не просто збіг чи спостереження зацікавленого біографа. До 1945 року багато континентальних європейських країн втратили два покоління тих, хто міг би стати елітою: перше покоління полягло чи зазнало поранень у Першій світовій війні, друге — стало жертвою фашистської спокуси чи загинуло від рук нацистів та їхніх прибічників. Цей дефіцит проявився в загалом дуже посередній якості молодших політиків післявоєнної доби. Винятком став Пальміро Тольятті (який більшість часу в попередні двадцять років провів під політичним прикриттям у Москві)[46]. Леон Блюм, повернувшись до громадського життя у Франції після ув’язнення режимом Віші й таборів у Дахау та Бухенвальді, здобув особливу популярність не лише завдяки своєму героїзму, а й через вік (він народився в 1872 році).

На перший погляд, може здатися дивним, що відбудова Європи після війни була справою рук людей, які досягли зрілості й увійшли в політику на кілька десятиліть раніше. Черчилль, який уперше пройшов до парламенту в 1901 році, завжди говорив про себе як про «дитя вікторіанської епохи». Клемент Еттлі також був вікторіанцем — він народився в 1883 році. Та, зрештою, це, мабуть, не мало аж так дивувати. По-перше, таким старшим чоловікам рідко вдавалося пройти крізь тридцять років сум’яття політично й етично незаплямованими, а політична довіра до них посилилася з огляду на їхню рідкісність. По-друге, усі вони належали до покоління видатних європейських соціальних реформаторів, які досягли зрілості в 1880‒1910 роках — чи то як соціалісти (Блюм, Еттлі), чи то як ліберали (Беверідж або майбутній італійський президент Луїджі Ейнауді, що народився в 1874 році), чи як прогресивні католики (де Ґаспері, Аденавер). Їхня інтуїція й інтереси дуже добре відповідали настроям післявоєнної доби.

Але по-третє, що, можливо, було найважливішим, старше покоління, яке відбудувало Західну Європу, втілювало тяглість. Між війнами в моді було нове і сучасне. Багато хто — не тільки фашисти й комуністи — вважали парламенти й демократії відсталими, гальмувальними, корумпованими та в будь-якому разі такими, що не відповідають завданням модерної держави. Війна й окупація розвіяли ці ілюзії — якщо не для інтелектуалів, то принаймні для виборців. У холодному світлі миру нудні компроміси конституційної демократії набули нової привабливості. Безперечно, в 1945 році людям найбільше хотілося суспільного прогресу та відновлення, однак у поєднанні з надійністю стабільних та знайомих політичних форм. Там, де Перша світова війна викликала політизацію та радикалізацію, її «наступниця» призвела до зворотних наслідків — глибинного прагнення нормальності.

Таким чином, державні діячі, чий досвід формувався за часів, давніших за буремні міжвоєнні десятиліття — більш врівноваженої та самовпевненої доби до 1914 року, — викликали особливу довіру. Уособлюючи тяглість, вони були здатні полегшити складний перехід від політичних пристрастей нещодавнього минулого до прийдешньої доби стрімких суспільних змін. Хай під якими «знаменами» виступали їхні партії, усі старійшини Європи в 1945 році були скептичними і прагматичними майстрами мистецтва можливого. Ця особиста віддаленість від надмірно самовпевнених догм міжвоєнної політики точно відповідала настрою їхніх виборців. То був початок «постідеологічної» доби.

Перспективи політичної стабільності та соціальних реформ у післявоєнній Європі насамперед залежали від відновлення економіки континенту. Хай що могла планувати держава і скільки політичних лідерів не бралися б до справи, ніщо не могло полегшити того непосильного завдання, яке постало перед європейцями в 1945 році. Найочевиднішим економічним наслідком війни були втрати житлового фонду. Шкода, заподіяна Лондону, де в столичній зоні було зруйновано три з половиною мільйони будинків, була більшою, ніж після Великої пожежі 1666 року. У Варшаві було знищено 90% усього житла. У Будапешті для життя були придатні лише 27% житлових будинків. Війна знищила 40% житлового фонду в Німеччині, 30% — у Британії, 20% — у Франції. В Італії було зруйновано 1,2 мільйона будинків, здебільшого в містах із населенням понад 500 тисяч осіб. Проблема безпритульності, як ми вже бачили, стала, напевно, найочевиднішим наслідком війни одразу після її завершення: у Західній Німеччині та Британії житла бракувало аж до середини 1950-х років. Як висловилась одна жінка — представниця середнього класу, вийшовши з виставки «Житло після війни» в Лондоні, «я так відчайдушно хочу власне житло, що згідна на все. Чотири стіни та стеля — це межа моїх мрій»[47].

Другою очевидною категорією збитків був транспорт — торговельні судна, залізничні колії, рухомий склад, мости, дороги, канали і трамвайні колії. Над Сеною в Парижі й аж до моря не лишилося жодного мосту, над Рейном уцілів лише