Жозе Сарамаго - Прозріння

у будь-якій країні світу ніколи не відкривав рота, щоб розповісти про ганьбу, зрадництво й злочини, властиві його професії, тому вам немає чого тривожитися, також у моєму випадку я не стану винятком, Якщо з’ясується, що ту бомбу підклали ми, ми надамо тим, хто голосував чистим бюлетенем, останній резон, якого їм бракувало, Це спосіб дивитися на речі, який здається мені, вибачаюсь, суперечним логіці, пане прем’єр-міністр, Чому, І якщо дозволите мені це сказати, не гідний точності вашої думки, до якої ми всі звикли, Поясніть свої слова, Хочете чи не хочете ви із цим погодитися, але якщо вони матимуть рацію, то тільки тому, що вже її мали раніше. Прем’єр-міністр відсунув від себе газети й сказав, Усе це мені нагадує давню історію про учня чаклуна, який не міг стримати магічні сили, які зумів запустити, Хто, на вашу думку, в цьому випадку буде учнем чаклуна, вони чи ми, Боюся, що обидві сторони, вони звернули на дорогу, яка завела їх у глухий кут, і не подумали про наслідки, А ми пішли слідом за ними, Так і сталося, тепер ми повинні поміркувати, яким буде наш наступний крок, Що стосується уряду, то він повинен лише тиснути, очевидно, після того, що сталося, далі йти ми не можемо, А вони, Якщо інформація, яку я одержав, є точною, то вони готують маніфестацію, Чого вони хочуть цим домогтися, маніфестації ніколи нічого не досягали, інакше ми ніколи не дозволяли 6 їх, Гадаю, вони хочуть висловити свій протест проти злочинного вибуху, а що стосується дозволу міністерства внутрішніх справ, то вони не стануть гаяти час, щоб його здобути, коли-небудь ми вийдемо з цього безладу, Тут нам не допоможе жоден чаклун, пане прем’єр-міністр, буде він дипломованим чи тільки учнем, але в кінці, як і завжди, переможе той, хто має більше сили, Переможе той, хто матиме більше сили в останню мить, а ми ще туди не дійшли, а тих сил, які ми маємо тепер, може не вистачити для кінцевої перемоги, Я вірю, пане прем’єр-міністр, у те, що організована держава не може програти таку битву, це було б кінцем світу, Або початком іншого, Я не знаю, що ви хочете цим сказати, пане прем’єр-міністр, Принаймні не подумайте, що прем’єр-міністр пророкує нам поразку, Ніколи така думка не приходила мені в голову, Це добре, Очевидно, пан прем’єр-міністр мав на увазі теорію, Саме так, Якщо ви більш не потребуєте мене, то я повернуся до своєї праці, Президент сказав мені, що його навідало натхнення, Яке, Він не хоче нічого пояснювати, а чекатиме, як розвиватимуться події, Було б добре, якби це допомогло, Він керівник держави, Те саме хотів сказати і я, Тримайте мене в курсі подій, Гаразд, пане прем’єр-міністр, До побачення, До побачення, пане прем’єр-міністр.

Інформація, яка надійшла в міністерство внутрішніх справ, відповідала дійсності, місто справді готувалося до маніфестації. Кількість загиблих сягнула тридцяти чотирьох осіб. Невідомо звідки й невідомо як народилася ідея, яку відразу прийняло все населення, що тіла загиблих не слід ховати на кладовищах як звичайних мерців, їхні тіла мають вічно зберігатися на обгородженій парканом ділянці навпроти станції метро. Проте кілька родин, їх було не так багато, відомих своїми правими політичними переконаннями і глибоко переконаних у тому, що злочинний акт учинила група терористів, безпосередньо пов’язаних, як стверджували засоби масової комунікації, зі змовою проти держави правих, відмовилися віддати спільноті своїх невинних мерців. Вони й справді були цілком невинні, бо протягом усього свого життя жили життям респектабельних громадян, берегли своє добро й не зазіхали на чуже, а голосували завжди, як їхні батьки й діди, бо шанували порядок, і ось тепер стали жертвами невідомих убивць. Їхні родичі також стверджували, вже не так голосно, щоб нікому не здавалася надто скандальною така відсутність громадянської солідарності, що вони володіють своїми історичними склепами, й родинна традиція вимагала, щоб вони залишалися разом навіть після смерті, на віки вічні, позаяк ніколи не розлучалися за життя. Отже, колективне поховання включало в себе не тридцять чотири, а двадцять сім мерців, тобто також чималу кількість людей. Послана невідомо ким, але, звичайно ж, не муніципальною радою, котра, як ми знаємо, залишилася без керівництва, поки міністр внутрішніх справ не зробить необхідної заміни, тож послана невідомо ким, повторюємо, величезна машина з багатьма корисними пристосуваннями, які видерли із землі дерево за час, протягом якого людина не встигла б і зітхнути, і які встигли б викопати двадцять сім могил, досить було б тільки сказати амінь, якби не прийшли копачі з кладовищ, вірні традиції, щоб виконати роботу по-ремісницькому, тобто за допомогою рискалів і лопат. Проте машина також згодилася, вона видерла із землі з півдесятка дерев, які заважали копачам працювати, залишивши такий рівний майданчик, ніби він був самою природою підготовлений для вічного спочинку на ньому людей, після чого машина, про яку ми розповідаємо, посадила кілька дерев, які створювали затінок над могилами.

Через три дні після злочинного акту рано-вранці люди почали виходити на вулицю. Вони йшли мовчазні, серйозні, деякі з білими прапорами в руках, усі мали на лівій руці білу пов’язку, й нехай любителі протоколу не запевняють нас, що сигнал жалоби не може бути білим, адже нам відомо, що в цій країні вже були такі випадки, а для китайців білий колір завжди виражав жалобу, не кажучи вже про японців, які прийшли б усі в синьому, якби справа стосувалася їх. Об одинадцятій годині майдан уже був заповнений людьми, але на ньому було чутно лише дихання величезного натовпу, глухе шарудіння повітря, яке входило в легені й вилітало з них, вдихи, видихи, які постачали киснем живих людей, вдихи, видихи, вдихи, видихи, й тут ми урвемо свою фразу, бо та мить, задля якої прийшли сюди ці живі люди, ще не настала. Повсюди виднілися білі квіти, безліч хризантем, троянд, лілій, прозоро-білі квіти кактуса, тисячі нагідок, яким прощалася чорна пляма в центрі. Через кожні двадцять кроків родичі й друзі загиблих несли на плечах їхні труни, прямуючи до могил, де під майстерним керівництвом професійних могильників повільно опускали їх;на мотузках, поки вони доторкалися до твердого дна. Руїни станції досі, здавалося, смерділи спаленим людським м’ясом. Багатьом здавалося незрозумілим, чому така зворушлива церемонія, просякнута гострим почуттям колективної жалоби, не супроводжувалася благодаттю колективного релігійного відспівування, чому тут не була присутня жодна з християнських церков, які діяли в столиці, позбавивши душі померлих найнадійнішого соборування, а спільноту живих практичної демонстрації екуменічної церемонії, яка могла б посприяти поверненню