Іоанна Ягелло - Молоко з медом

— А взагалі… ти звеш його Звіриком? — пригадала мама.

— Чом би й ні?

— А й справді, — погодилася мама.

Наталія подивилася на підручники й зошити, розкладені на столі, і зітхнула. Була вже 23.30, а перед нею ще купа роботи. Від початку навчального року дівчина вирішила по-справжньому вчитися й дотрималася цієї обіцянки. Та іноді вона просто відчувала втому. Вимоги в школі були дуже високими. Посилене вивчення біології, хімії. Фізика або математика. Базовий та поглиблений рівень.

Наталія довідалася, що базового рівня математики може виявитися замало. Знання в неї були не найкращі. З іншого боку, математику однаково доведеться складати… Але дівчина не уявляла, що може скласти математику поглибленого рівня, або — який жах! — таку саму фізику. Вона ще розмірковувала над базовим рівнем фізики. Але поки довелося зосередитися на біології та хімії. Це зараз головне. Наталія купила собі план-календар і розписала всі повторення. Бралася до них не раніше восьмої, бо до цього треба було впоратися зі звичайними уроками. Звісно, вона записалася на всі можливі факультативи в школі. Сподівалася, що польську й англійську складе без проблем, без жодних додаткових зусиль, та загалом мусила неабияк викластися. Якщо вона справді хоче чогось досягти… А вона хотіла! Можливо, їй буде важче, ніж іншим, зрештою, половину минулого року вона просто змарнувала. Зараз Наталія вилікувалася, нормально їла, припинила думати про те, худа вона чи товста, її це взагалі не обходило. Тепер дівчину цікавило тільки навчання. Ганка, довідавшись про Наталині плани, тільки й сказала:

— Ну, наскільки я тебе знаю, ти свого доможешся. Маєш сильний характер.

«Сильний характер? — думала потім Наталія. — Ні, мабуть, що ні… Я — і сильний характер? Якби це було справді так, хіба б я докотилася до анорексії? Певне, що ні».

Зазирнула до календаря. Нині ще треба повторити солі з хімії. Вона сподівалася, що до другої години ночі встигне. Наталія погано почувалася, якщо спала менше, ніж п’ять годин.

Лінка теж сиділа над зошитами й підручниками, але нічого в неї не виходило. Наступного тижня буде шкільний пробний іспит. Щоправда, учителі казали, що це просто, аби перевірити власні сили, і учні не отримають поганих оцінок, але все-таки… Лінка просиджувала над тестами з математики, думаючи, що в її мозку немає жодного механізму, який відповідав би за цю ділянку науки. Хотіла навіть попрохати Адама, але потім вирішила не морочити йому голову. Вона й так уже завдала їм проблем. Може, якщо порозв’язувати з тиждень ці тести, то пробний піде не так уже й зле?

Двері до кімнати прочинилися. Мама.

— Ти досі вчишся?

— Так. У мене пробний наступного тижня. Виконую математичні тести. Мамо, як я ненавиджу математику!

Лінчина мама всміхнулася.

— Я теж ненавиджу математику. На щастя, мені не довелося її складати на випускних.

— Як це «не довелося»?

— Бо ні. Вона не була обов’язковою, — вираз маминого обличчя був такий, наче вона виграла в лотерею. Чи принаймні знайшла сотню на вулиці. — Твоя бабуся ще мусила складати матьоху, а я вже ні. Та до цього повернулися років через двадцять. Бо, розумієш, виявилося, що люди не вміють виконувати елементарних математичних дій, проценти порахувати й таке інше.

Здавалося, Лінка от-от розплачеться.

— Який жах! Я думала, вона завжди була обов’язковою! Це несправедливо!

— Не переймайся, здається, це дуже легкий іспит.

— Так, і досить мати лише тридцять відсотків правильних відповідей. Як думаєш, я складу?

— Звичайно. Скажу тобі ще одну цікаву річ. Я була слабкою з математики, а потім виявилося, що в мене дуже логічний розум. В універі… коли я писала дисертацію… це все були складні проблеми, суто теоретичні. І я давала з ними раду, ще й дуже добре.

Мама вмовкла, а Лінка згадала, що вона колись їй розповідала. Про те, що хотіла стати науковцем. І що їй не вдалося. Мабуть, це через неї, або через те, що сталося потому. Лінка бачила, що думки мами витають десь дуже далеко.

Грудень 1999

Єва Барська обтрусила сніг з хутряної шапки й пальта, а тоді сіла в автобус до Закопаного. Усередині була така холоднеча, що вона й не думала розстебнутися, підбадьорюючи себе тим, що, може, водій увімкне опалення, коли автобус рушить. Єва почувалася погано. Тобто була в чудовій фізичній формі. Але не в психічній. Перед самою поїздкою посварилася і з Котом, і з матір’ю. Обоє звинувачували її, що вона замало займається домом. Халінка застудилася, малу лихоманило, і вже кілька днів, як вона страшенно капризувала. Кота цілими днями не було вдома, бо він працював, а Єва намагалася одночасно підготувати доповідь на конференцію й заспокоїти доню, яка безугаву плакала. Через це помешкання скидалося на хлів, бо Єва не мала сили прибирати. Вона була страшенно виснаженою. Мати з’явилася вранці, кинула свій зневажливий погляд на раковину, повну брудного посуду, сміття, що висипалося з відра, і тазик, повний затхлого прання, а тоді почала на неї кричати.

— Нечувано! Скільки тобі років! Ти поводишся як дитина! Як ти могла до такого допустити!

— Припини, мамо, — Єва ледь не плакала. — Я майже цілу ніч не спала. Халінка дуже капризує, у неї забитий ніс… Довелося весь час її годувати…

— Я тобі казала, щоб ти припинила годувати її груддю! Дитина голодна, от і плаче!

— Вона не голодна, а хвора.

— А ти їдеш і кидаєш недужу дитину!

— Ти ж знаєш, що я мушу їхати!

— Ой, я відразу казав, що ця твоя дисертація — це погана ідея, — буркнув Кіт. — Дитина вимагає догляду. Дім занедбаний, їсти немає чого…

Боже, це було так несправедливо! Адже вона віддавала їм майже весь свій час. Коли що й робила, читала, училася, то коштом сну. Це не її провина! «Спробував би він сам отак залишатися з дитиною цілими днями, — подумала вона. — Нехай би спробував!»

Тепер Єва сиділа, втиснувшись в автобусне сидіння й дивлячись на хмарки пари, які вихоплювалися з її вуст. І була просто розлючена! «Оце вже ні, — подумала. — Я теж маю на щось право. На якесь життя! Я вам не задрипана куховарка й прибиральниця». І подумала, що спробує заснути. Якщо, звісно, не заціпеніє тут від холоду. А потім, коли вже приїде до Закопаного, просто добряче розважатиметься. Бо вона не мала такої можливості вже багато місяців.

Усіх поселили в пансіоні, звідки було видно гору Ґевонт. Унизу містився просторий конференц-зал. Доповіді почалися по обіді, але вона свою читала аж завтра вранці. Пощастило! Інакше б мати