Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

— Ага, і ним теж, — відповів Найджел, ховаючи таємничу книгу назад у сумку.

Тоді він почав ретельно оглядати стіни ями.

Ринсвінд зітхнув. Він любив салат. Той був таким неймовірно нудним. Ринсвінд провів роки в пошуках нудьги, але так і не віднайшов її. Саме тоді, коли він думав, що вона — у його руках, його життя ставало майже смертельно цікавим.

Думка про те, що хтось може добровільно відмовитися від перспективи прожити п'ятдесят років, нудьгуючи, викликала в нього слабкість.

«Якби в мене попереду було п'ятдесят років, я би зміг возвести нудьгу в ранг мистецтва, — подумав він. — Всього й не перелічити, за що б я не став братися».

— Ти знаєш якісь жарти про ґніт лампи? — поцікавився Ринсвінд, зручно вмощуючись на піску.

— Навряд, — ввічливо відповів Найджел, постукуючи по плиті.

— Я знаю сотні. Усі вони дуже смішні. Наприклад, ти знаєш, скільки тролів потрібно для того, щоб змінити ґніт лампи?

— Ця плита рухається, — зауважив Найджел. — Дивися, це щось подібне на двері. Ну ж бо, допоможи мені.

Він з ентузіазмом штовхнув плиту, біцепси випнулися на його руках, наче горошинки на олівці.

— Гадаю, це якийсь потайний хід, — додав Найджел. — Ну ж бо, застосуй трохи магії. Плита застрягла.

— А ти не хочеш почути продовження жарту? — запитав Ринсвінд ображеним голосом.

Тут, унизу, було тепло й сухо, на них не чигала ніяка небезпека, якщо не враховувати змії, яка докладала всіх зусиль, щоб не привертати зайвої уваги. Деякі люди ніколи не були задоволеними.

— Не зараз, — відізвався Найджел. — Я б надав перевагу крихті магічної допомоги.

— Я не мастак у цьому, — пояснив Ринсвінд. — Дечого я так і не навчився, розумієш, магія — дещо більше, ніж просто тицьнути пальцем і сказати: «Казам...»[21].

Пролунав звук, неначе товстий струмінь октаринового світла вдарив у тяжку кам'яну плиту й розніс її на тисячі розжарених тріскотливих шматочків шрапнелі.

За деякий час Найджел повільно звівся на ноги, постукуючи по жилету, щоб погасити крихітні вогнища, спричинені іскрами.

— Так, — мовив він голосом людини, що твердо вирішила не втрачати самовладання. — Ну. Чудово. Тепер трохи зачекаємо, поки вона вистигне, гаразд? А тоді ми... тоді ми... ми цілком можемо вирушити в дорогу.

Він злегка відкашлявся.

— Аргх, — відізвався Ринсвінд. Він пильно витріщався на кінчик свого пальця, тримаючи його на відстані витягнутої руки. Ринсвінд явно шкодував, що в нього не було довших рук.

Найджел зазирнув у задимлений отвір.

— Здається, він веде в якусь кімнату, — зауважив він.

— Аргх.

— Після тебе, — сказав Найджел і злегка штурхнув Ринсвінда.

Чарівник, хитаючись, рушив уперед, вдарився головою об камінь, здавалося, навіть не помітивши цього, і стрибнув у діру.

Найджел постукав по стіні й нахмурився.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитав він. — Хіба каміння має дрижати?

— Аргх.

— З тобою все гаразд?

— Аргх.

Найджел приклав вухо до каміння.

— Якийсь дуже дивний звук, — сказав він. — Немов щось дзижчить.

Від тремтіння в нього над головою відділилася частина вапнякової пилюки й поплила донизу.

Тоді від стін ями відвалилося кілька важчих каменів, які з глухим ударом впали на пісок.

Ринсвінд вже волочився тунелем, час від часу тихо скрикуючи від здивування й абсолютно не звертаючи увагу на каміння, яке пролітало за кілька дюймів від нього або обвалювалося на нього кілограмами.

Якби він був здатний помітити хоч щось, то зрозумів би, що відбувається. У повітрі відчувалася маслянистість, і воно смерділо, як палаюча бляшанка. Тьмяна райдужна імла вкривала все довкола. Десь зовсім поблизу накопичувався заряд магії — дуже великий, і він намагався закопатися в землю.

Будь-який чарівник, опинившись поблизу, навіть такий невмілий, як Ринсвінд виділявся, наче мідний маяк.

Найджел, спотикаючись, виліз із гуркітливої, шумної пилюки й врізався в Ринсвінда, що стояв, оточений октариновою короною, в іншій печері.

Він мав жахливий вигляд. Креозот, мабуть, відмітив би його палаючі очі та розтріпане волосся.

Він мав вигляд людини, яка щойно з'їла жменю шишкоподібних залоз і запила їх адренохромом. Ринсвінд мав такий збуджений вигляд, що через нього можна було отримувати міжконтинентальні телевізійні сигнали.

Кожна волосинка на його голові стояла сторчма, раз у раз випускаючи крихітні іскорки. Навіть його шкіра мала такий вигляд, ніби хотіла втекти чимдалі від нього. Його очі вертілися горизонтально; коли він розтуляв рота, від його зубів відскакували м'ятні іскри. Там, де він ступав, каміння плавилося, відрощувало вуха, перетворювалося на щось маленьке, лускате, багряне й відлітало геть.

— Я запитав, — повторив Найджел, — з тобою все гаразд?

— Аргх, — мовив Ринсвінд, і цей звук перетворився на величезний пончик.

— Не скидається на те, ніби в тебе все гаразд, — зауважив Найджел, проявивши дивовижну за подібних обставин проникливість.

— Аргх.

— Чому б тобі не спробувати звільнити нас із цього місця? — додав Найджел і мудро кинувся додолу, на підлогу.

Ринсвінд кивнув, наче маріонетка, і тицьнув своїм зарядженим пальцем у стелю, яка почала танути, наче лід під паяльною лампою.

Однак гуркіт продовжувався, розповсюджуючи тривожні вібрації по всьому палацу. Всім відомо, що існують частоти, здатні викликати паніку, частоти, що спричиняють принизливе нетримання, але тремке каміння резонувало на такій частоті, яка змушувала реальність плавитися й стікати по краях.

Найджел подивився на стелю, що спадала краплями, й обережно покуштував одну з них.

— Лаймовий крем, — зауважив він і додав: — Гадаю, жодного шансу, що ми натрапимо на сходи?

З понівечених пальців Ринсвінда вирвався ще один спалах вогню, який, об'єднавшись, утворив майже ідеальний ескалатор — якщо не враховувати того, що, мабуть, у всьому Всесвіті не існує ще одних рухомих сходів, вкритих крокодилячою шкірою.

Найджел схопив чарівника, який злегка похитувався, і застрибнув на ескалатор.

На щастя, вони досягнули верхівки раніше, ніж магія зникла — дуже раптово.

У центрі палацу, проломивши дахи, немов гриб, що пробивається крізь давню бруківку, виросла біла вежа, вища за будь-яку іншу будівлю в Аль Халі.

Велетенські подвійні двері біля її підніжжя були відчинені, і з них виходили дюжини чарівників — із виглядом, наче палац належить їм. Ринсвінд подумав, що впізнає кілька облич — облич, які він бачив раніше, коли вони щось туманно бурмотіли в лекційних залах або дружелюбно розглядали світ, стоячи на території Академії. Це не були обличчя, створені