Метт Хейг - Як зупинити час

мого від’їзду з Саффолку. Відчував я лише приязність у його голосі. — То про що ти хотів зі мною поговорити?

Я глибоко вдихнув.

— У мене є дві знайомі, вони сестри. Ґрейс та Роуз. І їм потрібна робота. Терміново. Вони б могли продавати яблука…

— Не маю нічого проти яблук, — похитав він головою. Здавалося, його дратує те, що я обтяжую його геній такими повсякденними турботами. — Поговорімо про щось інше, а як ні — то йди.

У моїй уяві постало схвильоване обличчя Роуз.

— Пробачте мені, сер, але я в боргу перед ними. Вони дали мені дім, коли я лишився на вулиці. Будь ласка, сер…

Шекспір зітхнув. Я наче дражнив ведмедя. Боявся кожного його наступного слова.

— А хто така Роуз? Ти дуже м’яко вимовив її ім’я.

— Вона моя кохана.

— Господи. І що, все так серйозно? — він кивнув на Ельзу, яка сиділа поруч з іншою дівчиною з «Капелюха кардинала». Вони нерідко зазирали до таверни в пошуках клієнтів. Тим часом Ельза під столом ніжно гладила когось проміж ніг. — Глянь на чоловіка, на якому висить Ельза, — про таке кохання ти говориш?

— Ні. Тобто про таке теж, але не лише про нього.

Шекспір кивнув, і в оці у нього зблиснула сльоза, мабуть, від тютюнового диму.

— Я поговорю з ким треба. Скажи своїм дівчатам, нехай торгують.

Так вони і почали торгувати яблуками.

Усе було весело та просто чудово, але щоразу, як я слухав монолог Жака, мене охоплювала тривога. Сам я був актором у житті — і більше, аніж будь-хто інший. Я грав свою роль та думав: а яка ж буде моя наступна? Коли я почну її грати? І як мені полишити цю роль у минулому, якщо це означатиме полишити Роуз?

Того ж вечора я сказав Роуз та Ґрейс, що вони працюватимуть у «Глобусі» і що «містер Шекспір про все домовився». А ще дорогою додому я купив колоду карт, і ми провели веселий вечір з піснями, грою в карти, пирогами з Олд-стрит та елем.

Потім ми почали говорити про те, що Ґрейс стає дедалі більше схожою на жінку, а Ґрейс не грубо, а втім, доволі прямо пообіцяла, що «скоро мене дожене». Відтак розсміялася, бо випила забагато елю. Звісно ж, вона до нього вже звикла, але не до чотирьох кухлів поспіль.

А от Роуз не розсміялася:

— І правда, дожене. Ти ані на день не постаршав.

— Бо я ж щасливий, — непереконливо заперечив я. — У мене немає турбот, які б лишали зморшки на моєму обличчі.

Насправді ж турбот у мене було повно, але ще кілька десятиліть жодна з них не залишить ані зморшки.

Я часто роздивлявся Роуз між інтерлюдіями у виставах, і вона теж на мене дивилася. Що то були за німі погляди крізь натовп? У них було щось неймовірно чарівне, якийсь секрет, який знали тільки ми двоє.

Сезон продовжувався, і натовп ставав дедалі галасливішим. У вечір відкриття, коли до зали завітала королева та всі придворні, не було жодної сутички. А ось ближче до кінця сезону майже протягом усієї вистави у партері не вщухали сварки. Якось один чоловік відрізав іншому вухо устричною скойкою через повію (яких у театрі завжди було повно). Я хвилювався за дівчат, бо сам перебував у безпеці нагорі, а вони ж мали лишатися унизу. Та з ними все було добре, і вони з радістю продавали учетверо більше, ніж на ринку у Вайтчепелі.

А потім якось небо застили важкі сірі хмари негараздів.

Я саме грав мелодію до «Убив він оленя для чого?»[90] — цю я вже міг би грати навіть уві сні, — коли раптом дещо помітив. Хтось — а саме лихий чоловік з відвислою губою — украв у Ґрейс яблуко і почав його гризти. Ґрейс вимагала від нього пенні, а він лише відмахнувся від неї. Ґрейс не здавалася так просто, вона почала кричати, і я, знаючи Ґрейс, міг легко здогадатися, що саме, хоча і не чув нічого. Тим часом вона затулила сцену іншому чоловікові, і сварка спалахнула з новою силою. Волоцюга з коричневими зубами та в просякнутому елем одязі штовхнув Ґрейс на землю, і її яблука попадали долу до порожніх скойок та піску. Просто як ті сливи, що я розкидав колись на Ферфілд-роуд. Яблука з підлоги швидко похапали всі навколо, бо якщо ж на підлозі, отже, нічиє.

Варто було Ґрейс підвестися, як той перший яблучний крадій схопив її та забгав свого язика їй у вухо.

Тут я припинив грати.

Хел — він сидів поруч — грав на флейті, відчайдушно відтоптуючи мені ногу. Актори теж продовжували співати. Ззаду почулося зітхання Крістофера. Я швидко підхопив мелодію знову та спостерігав за Роуз, яка кинулася визволяти сестру. Варто їй було наблизитися, як товариш лизуна схопив її, задрав спідницю та почав мацати. Роуз ляснула його, а він натомість смикнув її за волосся. Мені стало зовсім кепсько. Ґрейс вдарила того лизуна в ніс, і бризнула кров. Що сталося далі, я вже не знаю, бо наступної миті я переліз через дубове поруччя балкона з лютнею в руці та під тисячу захоплених скриків стрибнув на сцену.

Приземлився я просто на Вілла Кемпа, потім пробіг повз самого Шекспіра, а далі стрибнув у партер допомагати Роуз та Ґрейс. У мій бік тієї ж миті полетіли яблука, горіхи, ель та сміття, що жбурляли розгнівані глядачі. П’єса тривала, але сумніваюся, що навіть на місцях за п’ять пенні можна було почути хоч слово: такий зчинився гармидер. Навіть глядачі на балконах щось кричали та закидáли мене закусками.

Роуз уже встигла вирватися з рук свого хтивого кривдника та намагалася допомогти Ґрейс: міцна рука чолов’яги охоплювала малу за шию. Ми з Роуз звільнили Ґрейс, я схопив сестер за руки та поквапив:

— Нумо-нумо, ходімо звідси.

Але тут постала потенційно серйозніша проблема.

Один чоловік з дорожчого місця заступив нам дорогу до виходу з театру. Я його не бачив і не думаю, що сам він бачив мене до того, як я стрибнув на сцену. Він стояв у мене на шляху — цього разу краще одягнений, але з поріділим волоссям, що вже не прикривало шкіру голови. Він ляснув перед собою здоровенними ручиськами м’ясника.

— Так-так, — мовив Меннінґ, споглядаючи мене одним зрячим оком. — То це правда? Ти таки дістався до Лондона? Коли ж ми з тобою востаннє бачилися?.. Таке враження, наче вчора… Бо ти зовсім не змінився. Але ж ти взагалі не