Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Але через п’ять хвилин партія таки була закінчена, але мата поставив не приятель, а таки Льонька і аж засміявся задоволено, потираючи руки.

— От і по твоїй пляшці! Не забудь!

— Це нечесно! — заскімлив приятель. — Я казав про бутельку, коли гратимем більше п’яти мінут!

У цей момент Льоньці знову почулось, як рикає, наче лев, прив’язаний на шворці, Бронина пральна машина, і він уже не на жарт сполошився. Кинув на голову картуза й поспішливо подався з кімнати, в той час, коли Олексій тримав на вустах цілком зневажливого усміха, адже хіба можна ставитися з повагою до чоловіка котрий так улягає бабам.

4

І хоча ринувся Льонька від Олексія ніби й поспішливо, йшов додому спокійний і задоволений. Легкий хміль грів йому кров, через це задивився на навколишні краєвиди не без замилування. На обличчя лягла погідна усмішка; спускався по крутій стежці й мимохідь зазирав на городи, де викльовувалася із землі картопля, гінко зеленіла цибуля й петрушка. Де-не-де порозквітали нарциси, в одному обійсті, саме в Шіллера, була їх ціла плантаційка, і він подумав, що це може стати темою для перемовин із Бронею, адже не забув про її невдоволеність та й про ножа-погляда, що, здається, й досі стирчить між лопатками. Широко розчинив хвіртку і ввійшов до обійстя, імітуючи справжнього господаря. Можливо, саме те й роздратувало Броню більше, ніж треба було, бо домашній лев, тобто пральна машина, в якій переполіскувала білизну, раптом грізно замовк, і замовкло в дворі все: ані вітерця, ні продуху, ані пташиного писку, глуха тиша зависла в повітрі, яка зовсім не означала миру. Бо від лева-машини, ніби витворена з неї вишньою силою, відділилася жіноча постать із мокрою пошивкою в руці, й ця постать якось вихилясом, ніби й боком, двигнула в його бік, і її обличчя стало ніби вирізане з картону, а на того картона бризкнуло раптом червоне чорнило й зацвіло плямами, очі ж перетворились у вузькі бійниці і звідтіля хлюпнуло на Льоньку, котрий аж спинився у своєму вільному ході, розплавлене оливо. Але він не міг швидко перемикатися, надто погідно було в нього на серці, а на вустах все ще лежала одна із найдурніших, як вважала Броня, усмішок. Отож, хоч і спинився на мить, знову рушив просто до жінки, готуючи слова миру, принаймні годячись знову стати її підсобником, бо, може, треба води чи щось там піднести. Був готовий розвішувати випране чи потримати ящичка з прищепками, як це не раз робив раніше. Отож не так ішов, як дибеляв їй назустріч, хоча починав уловлювати якусь небезпеку, щось досі незвідане, але достатньо приготуватися і зорієнтуватися таки не встиг. Броня раптом спинилася, її очі, досі щілинкуваті, широко розплющились, і тільки розтулив він рота, щоб звістити про свої мирні заміри і запропонувати поміч, коли ж змахнула раптом пошивкою і щосили ляснула його навідліт в одну щоку і в іншу, ще раз і ще, а тоді припечатала ту пошивку до маківки. Льонька захлинувся від несподіванки і позеленів зовсім так, як кленок, що ріс неподалець, і це сталося так нагло, що злякалася й сама Броня, й опустила руку з пошивкою, і більше його не чіпала, тільки розвернулася круто й, ридаючи, подалася від нього, так само вихилясом, геть. Він же стояв, здерев’янівши, серед двору і здивовано зирив, як зеленіє біле тіло пральної машини і вся білизна в мисці, скручена в тугі кодоли, перламутрово-зелені зробилися стіни хати, двері й навіть приступки ґанку. Зирнув із жахом у небо й побачив, що над головою пролітає зелений, як жаба, чорногуз, з одного боку — зелена ворона і з другого, а ззаду ще третя. А на кленку застрекотали зелені сороки, чи, може, й реготалися з нього, чи, може, й раділи, маючи природну жіночу зненавидь до осіб чоловічої статі. Обличчя його було мокре, і гостро запахло пральним порошком, кілька плит під ногами пришвидшено заростали мохом, тільки їхня зелень стала вицвіла з блакитним відливом. Льонька втягнув у себе із присвистом повітря і відчув, що розпадається на зелені кострубаті брили і, щоб не сталося того насправді, вирішив поворухнути хоч би пальцями правої руки. Але був ніби витесаний із дубового пня, закляклий, ніби правцем побитий, тільки натужно й здивовано слухав, як гудуть навколо голови джмелі, котрі зграйкою сюди прилетіли і зграйно над маківкою закрутилися, насправді ж то деркотів на вулиці мотоцикл, можна сказати навіть чий — Стаха, сина Жасминових Панів. І здалося Льоньці, що хтось заспівав у нього над головою високим голосом печальної пісні, хоч насправді це закликала солодким голосом курей таксистиха. Льонька вдруге вдихнув із прихлипом повітря, але цього разу не так натужно, і все в ньому почало розтерпатись, як щелепа після наркозного заштрика в зубного лікаря. Відтак замерзла кров шугнула по всьому тілові і вдарила в голову; відтак тіло пральної машини із зеленого стало бордовим, побагровіли стіни, двері, приступки ґанку, дерева, трава, мох на плитах під ногами, летючий чорногуз у небі з трьома воронами-жонами, навіть сороки на кленку, які все ще його осуджували і все ще кляли плем’я в штанах, хоча в наші часи це не вирішальна ознака на вирізнення статей. Через це сороки проголосили, що не завадило б скликати на околиці феміністичного конгреса і вирішити нарешті, чи на щось годяться в теперішньому світі оці дивні істоти, котрих звуть чоловіками, але Льонька до того пащекування не мав ані сили, ані бажання прислуховуватись, адже темно-бордовою стала й білизна в мисці, і сама миска, а все його обличчя запалало. Тож смикнувся, різко крутнувся і раптом подався із двору геть. Ішов чи майже біг донизу, до річки й горбів, адже мусив конечно вирватися з полону тієї бордової барви, що навалилася на нього і ніби спалити хотіла. Невеличкий хміль, котрий жив у його тілі, пропав до решти, і Льонька тільки й бачив, що бордову стежку в себе під ногами, тож ішов, чи й біг, чи підбігав, утікаючи бозна від кого, вряди-годи озирався, наче сподівався погоні, але наштовхувався тільки на спалахи чи ліхтарів, чи скалок битого скла — насправді були то очі цікавих, котрі стежили за ним і не могли не відчути від того, що трапилося, трепетного щастя.

Броня ж у цей час пригасала. Відкинула злощасну пошивку і ходила кімнатою, покусуючи губи. Те, що вчинила, було несподіване й для неї самої; зрештою, розмірковувала, міряючи пружним кроком кімнату, не сам пішов з дому, а його покликали; зрештою (ходила хатою й ходила), вона, здається, навіть хитнула йому, погоджуючись, щоб ішов; зрештою (кроки її гостро розбивали хатню тишу), хоча від нього й попахувало алкоголем, але вгощати прийнято, коли кличуть на поміч. Але такі розумні резони блукали десь у горішніх шарах Брониного мозку, в глибших сиділо інше: приліз отой, із риб’ячими очима, а хіба не бачив, що обоє зайняті? Вона згодилася, щоб Льонька пішов, але хіба не міг утямити, що згодилася для годиться? Окрім того, та його ідіотська усмішечка, яка виникає завжди, коли вип’є чи коли кпить із неї, — їй уже не раз кортіло з’їздити йому по фізіономії саме коли отак усміхався. Ще нижче, десь біля серця, відчувала й задоволення, бо все накопичене, ота каламуть і роздратування, невдоволення, якими кипіла відурана, пропали, наче не було їх — мала спалахнути, аби звільнитись. "Переживе!" — подумала жорстко й спинилася серед кімнати, гордо випнувши підборіддя, як войовник і переможець, і ніби наслухалася феміністичної агітації сорок. Тиша, що панувала довкруги, трохи стурбувала її, бо Льонька в хату так і не зайшов, певне, й досі стовбичить серед двору, начебто громом битий, зелений і задубілий, яким покинула його там і вже без тієї дурної усмішечки — це знала, бо, коли входила в дім, таки озирнулася. Краєчком серця збагнула, що зараз треба вийти, згладити і пом’якшити те, що сталось, адже вчинила щось небувале. "Переживе!" — ще жорсткіше подумала Броня, але за мить таки рушила до дверей і то через те, що в голову їй стрілила несподівана думка: А що, коли повернеться до Тоськи?"

Було довкола тихо, навіть підозріло тихо. Уже пролетів чорногуз із жонами-воронами, уже подалися ближче до каменя, де засідали кумасі, сороки-феміністки, щоб долучитися до жіночого гурту, покинули двір і горобці, які часом налітали сюди зграями; мертво біліла пральна машина, а ще мертвіше лежала скручена валками білизна. Броня знову стурбувалася, але теж тільки краєчком серця. Її все-таки вразила порожнеча в дворі, адже там, де мав стояти Льонька, просвічувалася порожнеча, котра ще тримала Льоньчину подобу — саме цього і не сподівалась. І може тому в ній почав витворюватися сірий попіл від того вогню й жару, яким палала, пригасив її порив залагодити і зм’якшити те, що сталося; вуста стулилися й повужчали, а погляд поважчав. У серці ж прокинулася сіра зневага до того, котрий дозволив їй так себе принизити, і все ніби попелястим туманом покрилось, який затулив світлі окрайці, котрі в ній ще світилися. Рушила до пральної машини й почала буденно біля неї поратись, а коли рипнула хвіртка і в ній з’явилася усміхнена Людка, яка пішла до Броні, люб’язно покивуючи головою, та навіть зраділа і привітала її сердечніше, ніж завжди, принаймні матиме розраду, бо знову її почала покривати густа і сіра мла.

5

Пилорама вищала, як свиня, яку колють, а коли затихала, у вухах ще лунало гостре бриніння. Льонька вийшов із столярки — була обідня перерва. Звичайно заскакував на телефонну станцію, було це близько, де працювала Броня, і вони разом з’їдали свої бутерброди, або ж ішли в їдальню неподалець, але ось уже кілька днів як не чинив того. Рушив до лебідки, біля якої працював Олексій — через майданчика стриміли натягнені дроти, і він ішов поміж тих дротів, як по бігових доріжках на стадіоні. Приятель покинув роботу також — у вустах його диміла сигарета. Вони сіли на перекинуті ящики, щоб перекурити.

— Не програв тобі пляшки, — сказав Олексій, змружуючи одне око, що його вряди-годи покривав дим. — Уговор який був? Коли довше п’яти мінут, програв, а хто виграє, не догуваривались.

— Не програв, то не програв, — згодився мирно Льонька.

— Не думай, шо шкодую пригостити, — сказав Олексій. — Можу, када хочеш, пригостить, але тоді — не програв.

Льонька мовчав, утупившись на брудні передки чобіт, були запорошені дрібною тирсою.

— Хе-хе, — сказав Олексій.