Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Напевне, кудись на ярмарок їдуть, а їхні дружини й дочки ходять по хатах жебрачити та ворожити.

До бакалійної крамниці увійшла група циган. Купивши два фунти ковбаси і булки, вони тут же почали їсти, а Безсалий, стежачи за ними, щоб чого-небудь не потягли з прилавка, розпитував їх, куди їдуть, чи довго збираються жити в слободі, чи тільки спинилися оце проїздом.

— Проїздом,— неохоче відповів чорнобородий, блискаючи очима з-під насуплених брів.— Вночі рушаємо далі. Часу в нас малувато, а путь далека.

Але куди саме їдуть — не сказав. Поївши ковбасу та булку, вони пішли. А Безсалий, дивлячись їм услід, немовби завмер, вражений несподіваною думкою, що сяйнула в нього, наче блискавка.

Увечері, на перший день масляної, Трохим Іванович одягнув кожух, шапку, взувся в валянки. Олімпіада, стежачи за ним, спитала:

— Куди їхати збираєшся?

— Нікуди не збираюсь.

Він відповів їй таким тоном, що вона більше не наважилась розпитувати. Олімпіада пам'ятала роки, коли Трохим, бувало, на масляну одягався ось так, як зараз, ішов на вулицю, до молоді, співав разом з усіма:

Шум ходить, рибу ловить,

А шумиха продає,

Що заробить — те й проп'є.

А потім, сміючись, вибирав найміцнішого хлопця.

— Ти, чи що, виводити "шума" будеш?

— Можу,— охоче погоджувався той і в свою чергу запитував:

— А ви будете "рибою"?

— Давай!

Дівчата й хлопці, взявши одне одного за руки, бігли вулицею живим, нерозривним ланцюгом. "Вожак" круто спинявся, дугою вигинаючи ланцюг, а останній у цьому ланцюгу Трохим Іванович летів з усього розгону в білий пухкий замет. Першими до нього на виручку поспішали дівчата. З сміхом і жартами вони допомагали бакалійнику підвестися на ноги, рукавицями, а то й просто голою рукою обтрушували сніг. Трохим Іванович мружив повеселілі очі, діставав з кишені найдешевші цукерки, розкидав їх по снігу. І коли дівчата, штовхаючи одна одну, кидалися підбирати, він стежив за ними, щиро сміявся і про все потім розповідав дома Олімпіаді.

"Може, і зараз оце йде він "шума" водити,— подумала дружина, з докором дивлячись на чоловіка.— Чи здурів оце на старість? Не розуміє, що і роки його вже не ті, і час інший. Люди засміють. У госпіталі лежить поранений син, а батько розважатися задумав". Але зупинити його все ж не наважилась.

Олімпіада не бачила, зате бачили люди, як він, вийшовши з слободи, завернув згодом на дорогу, що вела до ізаровського лісу. Перед очима лягло широке, вкрите глибоким снігом поле. Праворуч у лощовині тяглася вулиця Широкий Яр. Де-не-де в хатах засвічувались вогні. Ліворуч 'від дороги, на вершині гори, виднілися засніжені дерев'яні корпуси келій жіночого монастиря "Тіхвінська пустинь". Там теж густо рясніли вогники. Одразу ж за монастирськими стінами починався ліс. Чорною смугою тягнувся він до обрію, зливаючись удалині з потемнілим небом. Туди ж вела і дорога, добре укочена саньми.

Трохиму Івановичу було страшно. Ніде ні душі. Він часто озирався, наче за кожним його кроком хтось пильно стежив. Довгий кожух заважав йому йти швидше. Ставало душно. Але вже було видно мамврійський дуб, до якого він і поспішав.

Минуло ще кілька хвилин, і Трохим Іванович досяг своєї мети. Сховавшись за стовбуром вікового дуба, він пильно стежив за дорогою.

Сьогодні вранці, провідавши Софію, Трохим Іванович дізнався, що вона хоче покататися на тройці. Звичним місцем для катання була саме ойя лісова дорога, по якій любила вона мчати що є духу, вміло правлячи тройкою. Трохим Іванович добре обміркував усе заздалегідь і зараз прохав бога допомогти йому у здійсненні наміченого плану. Для нього, Всевишнього, він не пошкодує тоді найдорожчих свічок і вже як-небудь замолить великий гріх безустанними молитвами, пожертвами на церкву, праведним жигґям у Майбутньому, аби тільки пощастило йому стати єдиним володарем сестриного багатства.

"А Лук'ян? — згадує раптом про брата.— Адже він теж має право на Софіїне добро? А я не дам. Нічого йому не дам! Хто привіз жениха нашій Софочці? Я привіз. Коли б не я, стала б вона багачкою? Не стала б. Значить, Лук'ян хай на це не зазіхає".

Настирливі думки не давали Трохимові спокою. Ось він, можливо, завтра чи післязавтра матиме в своїх руках все її рухоме й нерухоме майно. І він, бакалійник, стане найбагат-шою, всіма шанованою людиною в слободі. Він відкриє нові крамниці, поведе своє діло так, як учила його Софія, щоб гроші породжували гроші, а не лежали у скриньках мертвим капіталом.

"Добре, коли б увесь базар пощастило прибрати до своїх рук. Га? Ось тоді була б виручка. А потім можна й про шкіряний завод подумати — теж вигідне діло. Лісопильний завод збудувати — прибуткова справа. Ліс у Софії добрий і багато його".

Але думка про будівництво лісопильного заводу непокоїла його, і він одганяв її від себе, мов надокучливу муху. Не зможе займатися цією справою Трохим Іванович. Ліс — це зайві клопоти. Краще його продати одразу на корені, щоб не морочить собі голову. Продати поцінно, а грошики пбкласти у банк на проценти.

Трохим Іванович думав і про те, як він кожного вечора, повернувшись додому, сидітиме в Софоччиній кімнаті, біля каміна, а Олімпіада подаватиме йому чай внакладку. І ніхто ніколи в житті не здогадається, яким шляхом здобуто забезпечене, сите життя.

Тільки б усе скоріше збулося так, як він собі намітив.

У лісі тиша. Чомусь пригадалася розповідь про вовчу зграю, і Трохиму Івановичу стало якось не по собі. Він став боязко і напружено вдивлятися, чи не виблискують де-небудь у кущах фосфоричними вогниками очі зголоднілого вовка. Ставало моторошно. Рука мимоволі потяглася під кожух, де був схований гострий, мов бритва, різницький ніж, яким завжди кололи у Трохимовому господарстві відгодованих кабанів. Саме цього ножа вибрав Трохим Іванович для сестри.

Страшний план ним уже обдумано в деталях. Він заб'є Софію і на її ж тройці повернеться до слободи, розкаже про циган, як вони намагалися відняти коней, як один із них, накинувшись на Софію, почав її душити, але вона вирвалася з його рук, і тоді бородатий циган, той, що приходив сьогодні до крамниці купувати ковбасу, з усього розмаху вдарив її ножем у бік... А він, Трохим, повертаючись з сусіднього села й випадково потрапивши на цю дику розправу, закричав, звертаючись буцімто до своїх попутників:

— Гей, хлопці, мою сестру вбивають... Заходьте з усіх боків, ми їх зараз переловимо!

Хитрість ця вдалася. Цигани, подумавши, що люди й справді зараз почнуть їх оточувати, з переляку розбіглися, а він, Трохим, швидко підбіг до саней і побачив там забиту Софочку.

Трохим Іванович вірив у реалізацію свого плану, зовсім не думаючи про те, що його злочин можна розкрити. Софоччине багатство не давало йому спокою. Але оволодіти ним можна буде тільки тоді, коли сестра не житиме на світі.

Дорога була зовсім безлюдна. І хоч Безсалий був тепло одягнений, але все ж його почав проймати холод. Як тільки Софія наблизиться до мамврійського дуба, він вийде з своєї засідки, скаже: ходив, мовляв, у справах до сусіднього села, а зараз оце повертаюся додому. Попросить Софочку підвезти його до слободи, і там же, в санях, вона помре від різницького ножа.

Неспокійні думки, як гарячі жарини, обпікали мозок, тривожили серце. Все плуталося в голові. То пригадував він Софоч-чині розповіді про крупні замовлення для фронту і думав, що непогано б цю вигідну справу, яка могла дати досить відчутні бариші, продовжувати. То він страхався цих замовлень, боячись заплутатися в них. Але бажання мати добрі гроші приглушувало в ньому тимчасовий острах і нерішучість. "Вона баба, та вміла он які тисячі заробляти. Невже я не зумію?"

От тільки золото, якщо потрапить до нього,— золото він, звичайно, не випустить із своїх рук. Воно може і в скриньці полежати, а паперові гроші, будь ласка, в обіг пустить сміливо.

Сходив багряний місяць, німий свідок засідки, поволі піді-

Й'маючись над далеким обрієм. Безхмарне небо світилося міріадами то крупних і яскравих, то далеких тьмяно-мерехтливих зірок, передвіщаючи міцний мороз. З кожною хвилиною навкруги світлішало, і ця обставина дратувала бакалійника. Хотілося, щоб ніч була зовсім темною. У темряві не так страшно орудувати ножем.

Ставало все холодніше, а дорога, освітлена місяцем, як і раніше, лишалася безлюдною.

Трохим Іванович уперто чекав. Хутряний комір уже побілів від інею. Мерзли ноги. На вусах і бороді нависали крижані бурульки.

"Невже Софочка не поїде сьогодні кататися і я даремно тут оце простояв стільки часу? Не видно".

Та раптом він помітив тройку. Трохима Івановича в жар кинуло від хвилювання, і вже ні на секунду він не зводив з неї очей. Так могла правити кіньми тільки Софочка. Вигнувши шиї, коні швидко наближалися до дуба. Трохим Іванович одразу забув про холод. Пальці намацали біля пояса відточений ніж.

"Боже мій, дай мені сили. Хай в останню хвилину не здригне моя рука".

Коні летіли, мов птиці. У санях сиділа Софочка, одягнена в красиву, теплу шубку. Місяць так ясно освітлював дорогу, що в Софоччиних руках було видно вкриті інеєм віжки. Сніг під полозками скрипів усе чутніше. Ще мине хвилина-друга — і гарячі коні порівняються з мамврійським дубом.

"Виходити мені чи ще підождати трішки?" Але в цю останню хвилину так несподівано і невчасно з'явилася думка: "Зупинися, безумцю! На кого руку підіймаєш? Чию кров збираєшся пролити? Адже сестра вона тобі... рідна сестра".

Трохимові стало навіть недобре, але жадність затьмарила його розум, відігнала геть будь-які вагання. Одмовитися від наміченого плану було понад його сили, і він, немов під час марення, ворушив губами, боячись власного голосу.

"Може, без крові... просто задушити її..."

Трохим Іванович зблід. І коли б хтось сторонній стояв поруч, він одразу б помітив його надзвичайне хвилювання, його розпалені, майже безумні очі, його тремтячі руки.

"А я її ударю в лівий бік, ближче до серия, щоб вона, бідна, не довго мучилась".

Вже можна було, лишивши засаду, вийти їй назустріч. Зволікати далі не слід. Пора... Трохим Іванович пішов до дороги. Ніколи ще серце його не билося так бурхливо, як зараз.

— "Благослови й допоможи мені, господи, в ділах рук моїх. До смерті молитись тобі буду. Свічі твоїм святим угодникам... На храм і на сиріт обіцяю од щедрот своїх...