Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

блис­кав­ка раз у раз блис­ка­ла. Ра­зу­раз­ний грім гур­кав та тріщав, не­на­че десь поб­ли­зу йшла страш­на ба­талія і стріля­ли з гар­мат та руш­ниць.

- Зачиняй, Ма­шо, мерщій двері, та тікай­мо в кімна­ту, - ска­за­ла прешті Софія Ле­онівна й по­ве­ла за ру­ку Нар­ки­са в по­кої.

- Якби ви в пей час пішли но­чу­вать до от­ця Зіновія, в ота­ку негідь та сльоту, вій по­ду­мав би, що я по­ла­ялась з ва­ми й виг­на­ла вас з ха­ти. А ме­не в Києві вже й без то­го об­нес­ли та ос­ла­ви­ли, що я і лай­ли­ва, і не­помірли­ва, і ве­ред­ли­ва… як от ви, - ка­за­ла на ході Софія Ле­онівна і при тих сло­вах за­чи­ни­ла в кімнаті двері, ще й защіпкою за­щеп­ну­ла.

Після кар­ти­ни чор­но­го та мок­ро­го стра­хо­ви­та над­ворі біла, яс­на й тпха світли­ця бу­ла привітна й гар­на і світи­лась, мов пер­ли­на.

- Отут ми бу­де­мо, не­на­че в са­лоні в Но­ево­му ков­чезі в час по­то­пу, - та й нам обом бу­де приємніше сидіть оту­теч­ки в за­хисті та в спо­кої, ніж ти­няться десь на чужій чу­жині й поневірятись в якійсь сірій безвісті.

- А хіба ж у Києвіма­ло та­ких, що поб­ра­лись, тро­хи по­жи­ли вкупі та й розійшли­ся. Ад­же ж і брат в пер­вих от­ця Зіновія, опер­ний ар­тист, оже­нив­ся на ар­тистці, а потім розійшовсь і жи­ве собі ок­ре­мо з дру­гою, і лю­де ж не тю­ка­ють на йо­го. Чом би пак і вам не розійтись з своїм чо­ловіком? Там десь на чу­жині, в да­лекій да­лечі ми мог­ли б і повінчаться і жи­ли б щас­ли­во в парі.

- Ви, Нар­ки­се, ви­га­дуєте шось та­ке, що ні до бо­га ні до лю­дей, як ка­жуть на селі. Мені ніяко­во ки­дать чо­ловіка, бо він ду­же доб­рий, мир­ний і лю­бе ме­не, як свою ду­шу, хоч і про людський по­говір мені бай­дужісінько, бо я вас щи­ро по­ко­ха­ла, так по­ко­ха­ла, як ніко­ли не ко­ха­ла Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. По­лю­би­ла вас, і са­ма нез­чу­лась, ко­ли й як.

- Їдьмо в Швей­царію! Я там куп­лю віллу над озе­ром і за­пи­шу на ва­ше ймен­ня. А потім ми повінчаємось і…

Але він ще не встиг скінчить своєї дум­ки, як десь поб­ли­зу вда­рив та­кий страш­ний грім, що в шиб­ках тахлі задз­веніли й трух­ляві вікна за­то­рохтіли. Блис­ну­ла блис­кав­ка, і в світлині ста­ло вид­но, як удень. З тем­них об­разів гля­ну­ли ли­ня свя­тих. З од­но­го по­дов­жас­то­го об­ра­за на три пер­соні виг­ля­ну­ли три ми­ро­но­сиці, не­на­че ви­гулькну­ли з тем­ря­ви на од­ну мить і знов схо­ва­лись. Нар­кис жах­нувсь і ки­нув­ся, але не­бо­яз­ка Софія Ле­онівна сто­яла не­по­руш­но.

- Вдарило десь близько, мо­же, влу­чи­ло в дім от­ця Зіновія, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Знов блис­ну­ла блис­кав­ка, вже зе­ле­на, і світли­цю не­на­че ося­яло проміння зе­ле­но­го сон­ця. Біла світли­ця в од­ну мить уся по­зе­леніла й освіти­лась, не­на­че наскрізь, зе­ле­ним вог­нем. У вікнах май­ну­ла зе­ле­на дя­ко­ва ха­та й ко­мо­ра, зе­ле­на во­да на то­ку ко­ло подів. Пе­ред Нар­ки­сом сто­яла Софія Ле­онівна, уся зе­ле­на, тільки й чорніли її очі та бро­ви. Од вражіння після не­давньої гу­лян­ки на човні між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми Нар­ки­сові уяви­лось, що десь він стоїть під зе­ле­ни­ми вер­ба­ми або опи­нив­ся чу­дом в яко­мусь криш­та­ле­во­му ру­сальчи­но­му па­лаці на дні, що і са­ма Софія Ле­онівна ста­ла ру­сал­кою і стоїть не на чер­во­няс­то­му плах­тя­но­му ки­лимі, а десь в пе­чері на дні, зас­те­ле­но­му пер­ла­ми та ко­ра­ла­ми.

Знов вда­рив грім десь далі, за ча­гар­ни­ком. Май­ну­ла зо­ло­та смуж­ка, опе­ре­за­ла сли­ве по­ло­ви­ну не­ба й не­на­че вско­чи­ла в усі вікна чер­во­ним промінням. Світли­ця ста­ла чер­во­на, не­на­че об­ли­лась кров'ю. Всі прик­ра­си на стінах од­ра­зу ста­ли чер­воні. На ва­сильках за об­ра­за­ми, на вінках з зілля, по­чеп­ле­них по стінах, не­на­че за­пек­лась кров. Пра­отець Ноє на здо­ровій кар­тині по­чер­вонів, а біла бо­ро­да ста­ла ро­же­ва. Софія Ле­онівна сто­яла чер­во­на, не­на­че зацвіла, як маківка на го­роді.

- Ну та й ілюмінація на небі! - про­мо­ви­ла сти­ха Софія Ле­онівна. - Ви, Нар­ки­се, в цьому ог­ня­но­му чер­во­но­му світі не­на­че чер­во­ний Мефісто­фель в «Фа­усті» на сцені. В вас і ву­ха ста­ли чер­воні, - і при тих сло­вах во­на опо­ви­ла йо­го шию га­ря­чи­ми, за­го­ле­ни­ми до ліктів ру­ка­ми.

Наркис дмух­нув і за­га­сив світло. Блис­кав­ка блис­ка­ла щох­ви­ли­ни то білим, то зе­ле­ним, то чер­во­ним світом. В світлиці міняв­ся світ, ніби на сцені. В темній світлиці світ та блиск став ду­же ярий та різкий. Во­ни обоє сто­яли й ми­лу­ва­лись, ніби фан­тас­тич­ною кар­ти­ною, фан­тас­тич­ним світом. Нар­кис не­на­че очамрів од то­го ди­ва: він лю­бив усе фан­тас­тич­не, бо мав ве­ли­ку уяву зро­ду.

- Нащо ви за­га­си­ли світло? Хо­че­те грать нав­по­мац­ки в піжмур­ки, чи що? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

- Ні; це я гра­юсь в ілюмінацію та фей­ер­вер­ки. Мені те­пе­реньки все уяв­ляється, що я в яко­мусь криш­та­ле­во­му храмі або па­лаці Ше­хе­ре­за­ди, де ся­ють чарівні вогні че­рез криш­таль, як роз­ка­зує Ше­хе­ре­за­да в каз­ках.

- І прий­де ж у го­ло­ву та­ка ше­хе­ре­задська нісенітни­ця! А мені все пе­ред очи­ма ма­ня­чить світли­ця в ми­ки­тянській че­пур­но ви­ма­заній школі. Чи зос­та­не­тесь же на ніч в цьому па­лаці Га­ру­на Аль-Ра­ши­да? Не вте­че­те до от­ця Зіновія в про­заїчні по­кої? - спи­та­ла во­на підлес­ли­вим со­ло­деньким го­ло­сом. - Зос­та­вай­тесь в ме­не, до­ки схо­че­те, бо я не звич­на жи­ти в са­мо­тині якимсь од­люд­ком, як чер­нець у скиті.

- Ні, не вте­чу. Та як йо­го в та­ку негідь тьопаться по ка­лю­жах, сли­ве по коліна в воді, - од­повів він вже по­мир­ли­вим го­ло­сом і сів по­руч з нею ко­ло вікна й ми­лу­вав­ся блис­ком та світом на воді на ви­гоні, кот­рий став схо­жий на здо­ро­ве озе­ро, де по воді, по вер­бах, по церкві і за вір'ям по ле­ваді ми­готів то білий, то зе­ле­ний, то чер­во­ний ярий блиск.

Дощ зго­дом все мен­шав і опівночі пе­рес­тав. Над­ворі сти­ши­лось. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, анічи­чиркі бу­ло ще тихіше й мертвіше після до­що­во­го шу­му, кле­ко­ту та плес­ко­ту. Нар­кис засвітив світло. Вже бу­ла пізня до­ба. Вря­ди-го­ди десь да­ле­ко-да­ле­ко за го­ра­ми та гор­ба­ми од­гу­ку­вавсь не­на­че здав­ле­ний од­гомін гро­му та туч­но­го до­щу, не­на­че од йо­го йшла ти­ха лу­на.

- От я і вга­му­ва­ла ваші палкі мрії та ваш немірко­ва­ний ди­тя­чий по­тяг до лег­ко­дум­ної да­ле­кої мандрівки. Я й не ви­ную вас, бо доб­ре знаю, що ви лю­ди­на ве­ред­ли­ва в ба­жан­нях, не­досвідна й ду­же за­го­нис­та, хоч і доб­ра й щи­ра в своїх по­чу­ван­нях і вчин­ках. Що вам спа­де на дум­ку, ви ладні те за­раз же й зро­бить. Ко­ли ми впо­до­ба­ли од­не од­но­го, то й бу­де­мо тут ко­ха­тись, а не десь в Індії чи в Аме­риці, як вам чо­мусь за­ма­ну­ло­ся.

На дру­гий день над­ворі ще зран­ня зовсім ви­по­го­ди­лось. Сон­це світи­ло яс­но. Се­ло пи­ша­лось, як