Янка Мавр - Амок, Янка Мавр

На гілляці одного такого дерева Піп побачив величезне гніздо чи кошик, завбільшки метрів зо два.

— Що за звір там живе? — поцікавився Піп. — Якийсь птах чи тварина?

Але Нонг не знав. Так і не пощастило Піпу задовольнити свою цікавість. А на дереві було не гніздо і не кошик, а рослина — паразитична папороть.

Зате Піпу вдалося просунути ніс в гарний різноколірний жбан з кришкою. В ньому була вода, а в ній купа мертвих мух, жуків і різних комах. Краї жбана такі гладкі, що яка б муха чи жук не сіли на нього, вони зараз же зслизають униз і знаходять собі смерть. Тепер уже Піп розтлумачив Нонгу, що цей жбан — квітка хижої рослини, яка любить жерти м'ясо.

Раптом хтось згори пошпурив у них шишкою чи плодом. Підняли голови вгору — кривляться морди мавп, ніби дражняться.

— Я вам дам дражнитися! — засміявся Піп і кинув на них грудку землі. Звідти відповіли. Почалася гра, в якій узяв участь і Нонг. Але незабаром мавпи заверещали, задерли хвости і зникли в гіллі.

Піп помітив, що все звірине населення тут, поруч з людьми, було не меншим, ніж у далеких заростях.

Видно, бадувіси не чіпали своїх сусідів. Піп дуже хотів поповнити свої трофеї чудовою шкірою пантери, якої в нього не було. Сказав про це Нонгу, і вони почали уважно придивлятися до всіх темних закутків, де можна було сподіватися знайти цього звіра. Але Хаон назвав би їх пошуки дитячою грою, бо так мисливці пантер не шукають.

А тимчасом вони відходили все далі й далі, прямуючи на південь, щоб обминути гору табу. Звичайна, навіть невисока, вона в інший час зовсім не привернула б до себе уваги Піпа, якби не це табу, цей таємний наказ. Зрізана її вершина, видно, мала заглиблення, ніби кратер вулкана.

Що б там таке могло бути, якщо так суворо заборонено підхід? А що коли б глянути туди хоч одним оком?

У цю мить до їх слуху долинув гул, ніби від якої фабрики чи заводу. І одразу ж вони помітили, що попереду з лісистої улоговини піднімається чи то дим, чи пара.

— Знову якесь диво! — промовив Піп. — Чого доброго, ще знайдемо тут який-небудь автомобільний чи авіаційний завод.

Попрямували туди. Гуркіт дужчав, і разом з тим усе виразніше було чути шипіння, ніби від паровоза.

Підійшовши до краю улоговини, Піп і Нонг побачили, що вся вона справді наповнена парою. Посередині текла гаряча річечка, а з боків виривалися з-під землі гарячі струмені води. Вони били вгору, наче з труб, шипіли, свистіли, пищали, хлюпали, іноді два струмені з протилежних сторін схрещувалися й утворювали арку… А в ямі гуло й сопіло, немов туди було посаджено величезного звіра, який намагався вирватися на волю.

І ось він вирвався. Задрижала земля. Загуркотіло каміння, і величезний стовп води піднявся на двадцять метрів у висоту. Піднявся і одразу ж зник. І знову в ямі загуркотіло.

— Гейзери! — скрикнув Піп. Але для Нонга це слово було пустим звуком. Хоч це явище відбувалося і на його батьківщині, та він здивувався більше за Піпа, бо ніколи не бачив гейзерів і не знав, що це таке.

Довго вони милувались усією цією картиною. Спустилися вниз, обійшли й оглянули всі фонтани, щомиті рискуючи, що їх обіллє кип'яток або вони ступлять в нього ногою. Та ось Нонг призвичаївся й осмілів і навіть висловив корисну думку:

— Тут можна було б зварити собі обід!

— Це буде дуже доречно! — весело підхопив Піп.

А через півгодини в одному з природних чавунів уже варилася пташина. І мандрівники дуже смачно пообідали.

— Немає тільки чаю чи кави, щоб почувати себе, як дома, — сказав Піп, простягаючись на траві скраю долини.

Гора табу показалася з іншого боку. Значить, вони обминули її і опинилися ззаду, з півдня від неї. І ніде жодної людини.

«Невже вони весь час стережуть її? — думав Піп. — Для цього потрібен був би цілий полк солдатів. А тут зовсім нікого нема. Навіть ніякої межі. Крім того, це табу підтримується не суворою забороною підходити до гори, а страхом забобонних, заляканих людей перед богом чи чортом, який, на їх думку, неодмінно покарає порушника. А варти ніякої не треба. Та й неможливо на такому просторі вартувати».

— Я думаю, що звідси можна було б тихенько підповзти й подивитися, що таке там робиться, — сказав Піп, вказуючи рукою на гору.

Нонг і сам не вірив у силу бадувіського табу, але ніякої цікавості не відчував і не мав бажання через це турбуватися.

— Все ж таки не варто рискувати, туан, — відповів він. — Може статися, що хтось помітить, і тоді буде неприємність.

— Нема кому навіть і помітити, — впевнено сказав Піп. — Та й риск невеликий; коли треба буде — знову дам їхньому богу жертву. Недаремно вони пустили мене навіть у свій храм. Крім усього, цей бік гори дуже зручний: він увесь заріс чагарником.

Нарешті домовилися, що Піп піде сам, а Нонг залишиться вартувати. Коли ж він побачить щось підозріле, то попередить пострілом. До гори лишалася досить значна відстань, тому вирішили підійти ближче.

Так і зробили. Нонг сховався за скелю, а Піп попрямував до гори. Він спустився вниз і зник у гущавині. Хвилин через п'ятнадцять Нонг помітив його біля підніжжя гори. Потім він зник знову. Потім з'явився ще раз, уже вище. Сховався поміж рослин і, нарешті, ледве помітний, заворушився на самій вершині.

Усі його рухи були майже непомітні, і Нонг міг бачити їх лише тому, що мав добрі очі й знав, куди дивитися. Навколо ж було однаково, як і раніше: ніяких ознак присутності людини.

Тихо минула година, друга… третя… Настав вечір; сховалося