Валентин Ісаакович Річ - Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ

А останні моделі приладу помилялись не більше як на сто тисяч років.

Не більше, але, на жаль, і не менше. Така точність була ще придатна до якоїсь міри при визначенні віку саммілітів. Але зараз вона нікуди не годилась. Вимагалося знайти якийсь абсолютно новий принцип виміру: ніякими поступовими вдосконаленнями, ніякими доробками старого методу обійтись було неможливо. Неможливо вже через одне те, що поступово — отже довго.

Поки йшлося тільки про самміліти, Матвієві навіть багато місяців не здавалися надто довгим строком. Врешті-решт, камінь є камінь. Лежав тисячі, коли не мільйони років, — полежить ще з рік.

Тепер йшлося про долю його друзів — про долю Майї, Тарасюка. І про долю всієї справи.

Тут уже не тільки рік, не тільки місяць — кожен зайвий тиждень, кожен зайвий день ставали нестерпно довгими.

Раніше Матвій почував себе просто тим, хто починає. Людиною, котра ввела м’яч у гру. Щонайбільше — одним із команди. Тепер він знав: усе залежить од нього. Гол у ворота противника може забити лише він.

Ні, вирішити завдання старим методом було неможливо! І ця неможливість, як уже не раз траплялося в науці, наштовхнула Матвія на відкриття. Власне кажучи, сам він не вважав це відкриттям. Навпаки, коли в нього виникла думка скористатися наведеною радіацією, він обома руками схопився за голову і гірко застогнав: “Телепень!”

Наведена радіація і справді не була новиною. Відтоді як було виявлено космічні промені, вчені знали, що вони бомбардують усе, що є на поверхні Землі. Ніби маленькі снаряди, в’їдаються космічні часточки в людей, у дерева, в каміння, залишаючи невидимі сліди.

А якщо заховати камінь у печеру? Що станеться тоді? Лише невеличка частина космічних снарядиків проб’ється крізь склепіння печери і дістанеться каменю. Решта застряне у товщі склепіння. Тому в захованому в печері камінні далеко менше потривожених атомів, ніж у тому, що лишилося назовні, без захисту. Настільки менше, наскільки довше він пролежав у сховищі.

Але хіба все це стосується лише каменю? Звичайно ж, ні! Замість каменю в печеру можна помістити глиняний черепок чи монету. Або грудочку вохри. Так, вохри, хай йому біс!

Вісім днів знадобилося для того, щоб переправити в Москву чотири грами жовтої фарби, яку Фернан нашкріб з ноги Майїного космонавта, — і всі ці вісім днів Матвій не стуляв повік.

Та все ж таки він би не встиг закінчити розрахунків, якби не Григорій, що мотався наче віхола по інститутах, лабораторіях, конструкторських бюро і блискавично виконував усі Матвієві доручення: умовляв, діставав, домагався, пробивав, переконував…

І коли пробірка з жовтим порошком на дні потрапила в лабораторію Бєлова, її вже чекав новий прилад. Щоправда, він не був таким викінчено компактним і гарним як термоаналізатор з його райдужним стовпчиком. Великий чорний циліндр, схожий на голландську піч, не вміщав усієї апаратури, і дроти тягнулися від нього вгору — до чарунок транзисторів, униз — до трансформатора, убік — до осцилографа.

Зате точність його була чудова. Вчора на останньому випробуванні тричі повторений дослід з єдиним привезеним Тарасюком саммілітом дав числа: 19200, 19800 і 21000. Тобто двадцять тисяч плюс-мінус тисячу років. Сумнівів не могло бути — маленька напівпрозора груша з’явилася на Землі двадцять тисяч років тому. Всього двадцять тисяч років тому!

…Взявши з Тарасюкових рук дорогоцінний жовтий порошок, Бєлов виштовхнув Григорія за двері, розділив вміст пробірки на десять рівних частин і почав дослід.

Він вийшов із лабораторії опівночі на четверту добу, зробивши підряд десять найскладніших досліджень.

В його зубах хрустів задубілий бублик, руку відтягував важкий портфель. У портфелі лежала метрика Майїного космонавта.

Ні, Майя ніколи не могла написати картину, поруч з якою сфотографував її цей пройдисвіт, що назвався Смітом. Та й що там Майя! Жодна з її прабабусь не змогла б цього зробити… з тієї простої причини, що прилад засвідчив: жовта вохра з надісланої Фернаном Гізе пробірки потрапила на стінку печери за двадцять тисяч років до народження Майїної прабабусі. Того ж таки тисячоліття, коли неподалік від ущелини Джаббар, на гладенькій, як стіл, рівнині з’явилися самміліти. Того ж таки!

Є в юристів таке поняття — алібі. Якщо нитки злочину ведуть до людини, котра довела, що в момент злочину вона була в іншому місці, то вона довела свою непричетність. Нитка обривається, і треба шукати іншу.

Майїн космонавт ніколи не доведе свого алібі! Тоді, коли дивні напівпрозорі краплини з’являлися в Саммілі, він був там!

Ідучи повз вестибюль, Бєлов побачив своє відображення в дзеркалі й жахнувся. Щоки заросли рудуватою щетиною. Бакенбарди робили його ще більше схожим на великого поета.

Він одвернувся від дзеркала і тільки зараз помітив довготелесу постать, що підводилася з вахтерського крісла.

Постать випросталася й лагідно промовила Тарасюковим голосом:

— Ти пам’ятник собі воздвиг нерукотворний?

Якби Бєлов не пробув три дні та чотири ночі зачинившись у лабораторії, то, можливо, й здивувався б, побачивши свого друга. Тарасюкові очі почервоніли так, ніби це не Матвій, а він просидів за приладами три доби підряд. Підборіддя стало схоже на чорну щітку.

Але вдало закінчивши роботу, Матвій був надто стомлений і надто сповнений радістю, аби щось помітити.

Звідки йому було знати, що закінчивши роботу з апаратами й матеріалами, необхідними для дослідження фарби, Григорій не тільки не байдикував, чекаючи результату, але, навпаки, працював усі останні дні (і навіть частково ночі) поза всякою нормою.

Матвій здивувався б, якби довідався, що останні три доби Тарасюк терміново готував нову експедицію, вів нескінченні міжміські телефонні розмови про справи, що мали безпосереднє відношення до його, Бєлова, гіпотези, розмови з людьми, вельми далекими і