Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

— Поглянь-но на дрібні зірки біля Великого Воза. То на їх тлі я бачив Сонце з Атіса. Я вже знаю, як вони називаються. Знайшов у атласі. То Волосся Вероніки. Звідки таке наймення, розкажи?

Волосся Вероніки, Вероніки. Те ім'я вона чула в тітчиних розповідях. Вероніка — царівна. Напевно, царівна…

І раптом Агнешка пригадала.

— Юне, вона була молода єгипетська цариця, жінка Птолемея III Еургетеса. Коли її чоловік пішов на війну, вона офірувала богам свою косу, благаючи, щоб фараон повернувся живий і здоровий. Скінчилася війна, вони обоє пішли до храму, але не знайшли там коси. Вона зникла без сліду. А трохи згодом придворний поет Калімах написав поему — в ній мовилось, що ту косу боги забрали на небо. І стала вона сузір'ям, і на вічні часи дано їй назву Волосся Вероніки… Цариця Вероніка мала чудове золоте волосся…

— Як ти, — тихо мовив Юн, — як ти, Аю.

— Юне, — сказала вона, аби заховати збентеження, — мені якось не віриться, що кілька тижнів тому ти вперше уздрів Землю. Про що ти подумав тоді?

— Подумав — вона й справді блакитна, і захотілося почути її голос. Пролунав він приязно, але обминав мене, ніби мене не існувало.

— Юне, зроби мені ласку, давай тепер послухаємо разом.

Він випростав руку — і відразу в тишу вплелися розмаїті сигнали, голоси, дзвін і шум.

За хвилину в шумі вона вирізнила окремі слова, прислухалась.

Хтось повідомляв, що висилає ліки для хворих дітей в іншу країну. Як хороше, що Юн чує це!

Майнув сріблястий силует. Марцін!

— Затемнення сонця! — вигукнув він. — Дивіться! Справжнє затемнення, та ще й у космосі!

Його рука вказувала на темний диск Землі, оточений вогняною гривою сонячної корони.

За прозорими бортами зорельота клубочилася сіра імла. Глибока тиша залягла навколо.

— Виходьмо, — вирішив Юн, — зараз полетимо до Гібралтару. У тумані нас ніхто не бачить, а ми бачитимемо все.

Він торкнувся шоломів Агнешки і Марціна.

Перед ними стелилося пасмо Атлаських гір,[19] їх вершини стриміли в небо суцільною стіною. Відти повівав дужий вітер, напоєний вологою.

— Гапо! — гукнув Марцін, і пес, який підозріло обнюхував кущик спаленої сонцем трави, підбіг і слухняно вскочив у зореліт. Гапа мав лишатися тут.

Тримаючись за руки, троє друзів знялися в повітря. Вітер шарпав скафандри, штовхав, бив у обличчя. Здавалось, що цьому не буде краю, та ось вітер ослаб, летіти стало легше. Вони повільно пропливли над зеленими верхівками олив і карликових сосон, над кам'яними стежками, що оперізували північний схил гори.

Імла рідшала, прозорішала і, звиваючись у хмарки, зникала в ущелинах.

Коли зупинились на верховині, Агнешка зняла шолом. Сонячне проміння засліпило очі, заіскрилось в золотому волоссі.

Розбурхані хвилі мінилися сірими та блакитними барвами. Вітер гнав їх зі сходу, мережив білими смужками.

Від погляду вниз наморочилася голова. Скеля кидала на воду ясно зелену й золоту тінь, а біля її підніжжя примостилися будиночки.

Юн стояв мовчки. Агнешка шпиком поглянула на нього. Про що він думав? Про політ над Землею, про той материк, де всі люди друзі? Чи про руїни давньої афінської держави, про яку Платон говорив, що її затопили води океану, коли ринули у вузьку Гібралтарську протоку?

Далекі узгір'я Мавп або Джебел Муса[20] на африканському узбережжі скидалися на скелі Гібралтару,[21] що вдавався в море.

Може, легенда про Геркулеса, який розірвав береги обох континентів, має дещицю правди?

На обох берегах живуть одні й ті самі мавпи маготи.[22] Хто й коли завіз їх до Європи і приживив на Гібралтарі? Чи не оселилися вони там самі, перейшовши вузький перешийок, котрий колись з'єднував Африку з Європою, як нині Гібралтар сполучається з Європою вузькою смужкою суходолу, схожого на довгий білий мол?

Коли б то вона могла осягнути цю таємницю, поховану в пустелі, затоплену в морських глибинах!

— Юне! — покликала вона подумки.

Він узяв її за руку. Давав зрозуміти, що слухатиме її думки.

«Юне, з боку Атлантики є іспанський порт Кадіс, звідси його не видно. Платон твердить, що колись він називався Гадір і все узбережжя належало одному серед володарів Атлантиди — Гадірові.

Давня книжка фризів[23] оповідає, ніби після війни й катастрофи Атлантиди якийсь моряк, на ймення Інка, поплив з того порту шукати рештки своєї затопленої вітчизни — Альдланд, або ще Атлан.

Інка? Дивно, що ім'я моряка нагадує назву індіянського племені, котре в середніх Андах створило державу великої культури. Невже таємничий моряк Інка, який вже не повернувся до Європи і навіть чутка про нього зникла, став родоначальником індіянського племені шанувальників Сонця? Чи навпаки — і він, і те плем'я походять од того самого народу, що жив на старім материку Альдланд-Атлан?

Іспанські завойовники знищили літературу індіянів. Загинули майже всі пам'ятки и документи. Ймовірно, що вчені, котрі видобувають з пісків, дістають з морського дна рештки давніх культур, спроможуться коли-небудь відтворити історію давніх материків і народів, стертих віками з лиця землі. Та коли це буде?

Я знаю так мало. Можу сказати єдине — людина ніколи не полишала думки про країну щастя, про земний рай, ніколи не переставала за ними тужити.