Роберт Шеклі - Злочинна цивілізація, Роберт Шеклі

— Це мета кожного справжнього митця, байдуже, в якій галузі він докладає зусилля. Творчість — це жорстока богиня.

(Громадянин Вілліс Уерка, школяр 8 років. Веселий чорнявий засмаглий хлопчик).

— Вибачте, пане Опитувачу, але батьків зараз немає вдома.

— Це дуже добре, Віллісе. Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе трохи опитаю?

— Я не проти. А що там випирає у вас під піджаком?

— Віллісе, давай я буду ставити питання, якщо твоя ласка.

Тобі подобається в школі?

— Там нормально.

— Що ви вивчаєте?

— Ну, читання й письмо, визначення статусу, а ще мистецтво: уроки з музики, малювання, архітектури, літератури, балету й театру. Нічого особливого.

— Розумію. Це те, чому вчать на відкритих уроках?

— Авжеж.

— А ти ходиш на закриті уроки?

— Аякже. Щодня.

— Ти не проти, якщо ми поговоримо про них?

— Та ні. У вас там пістолет? Я знаю, що таке пістолет.

Старші учні пару днів тому роздивлялися під час обіду малюнки, а я підгледів. Це пістолет?

— Ні. Просто костюм не дуже добре сидить. А тепер, якщо ти не проти, ми перейдемо до закритих уроків.

— Я не проти.

— Що на них вивчають?

— Я не пам’ятаю.

— Ну-бо, Віллісе,

— Справді, пане Опитувачу. Ми всі заходимо в клас і через дві години виходимо звідти на перерву. Оце й усе. Більше я нічого не пам’ятаю. Я говорив з іншими дітьми. Вони теж нічого не пригадують.

— Дивно…

— Ні, сер. Якби ми повинні були пам’ятати, то ці уроки не були б закритими.

— Мабуть, твоя правда. А не пам’ятаєш, яка на вигляд класна кімната чи хто викладає на закритих уроках?

— Ні, сер. Я нічого не можу пригадати про них.

— Дякую, Віллісе.

(Громадянин Кучулен Дент, вік 37 років, професія — винахідник. Передчасно полисілий чоловік з іронічними очима під набряклими повіками).

— Так, правильно. Я вигадую ігри. Торік я винайшов «Трикутничай, а то!». Вона була дуже популярна. Не бачили?

— Боюся, ні.

— Надзвичайно цікава гра. Створюється ситуація, коли гравці начебто губляться в космосі. Вони отримують неповні дані для своїх мікрокомп’ютерів: в разі виграшу їм дають додаткову інформацію, а штрафують космічними небезпеками. Безліч сяючих лампочок, ґудзиків тощо. Великий успіх у покупців.

— Які ще винаходи є у вас, громадянине Дент?

— Колись я був придумав поліпшену машину для сівби і жнив. Ефективністю вона втричі перевершувала існуючі моделі. Хочете вірте, хочете ні, я насправді гадав, що зможу продати її.

— Продали?

— Звісно, ні. Тоді я ще не знав, що в патентному бюро зачинене все, крім відділу ігор.

— Вас це розсердило?

— Тоді трохи розсердило. Та невдовзі я збагнув, що ті машини, які існували, були досить добрі. Не було потреби розробляти досконаліші моделі. Сьогодні люди задоволені тим, що в них є. Опріч того, нові винаходи тепер не потрібні. Народжуваність і смертність на Землі тримаються на одному рівні, всім усього вистачає. Щоб запровадити винахід, потрібно переозброїти цілий завод. А це майже неможливо, бо тепер усі заводи автоматичні і навіть ремонтуються без втручання людини. Ось тому на всі винаходи, крім ігор, наклали мораторіум.

— Які почуття у вас це викликає?

— До чого тут почуття? Треба сприймати речі такими, якими вони є.

— А ви не хотіли б змінити цей порядок?

— Можливо. Але як винахідник я належу до потенційно нестабільних елементів.

(Громадянин Барн Трентен, вік 41 рік, професія — інженер-атомник, спеціаліст з проектування космічних кораблів. Знервований, інтелігентний чоловік з карими очима).

— Ви хочете знати, що я роблю на роботі? Шкода, що ви запитали про це, Громадянине, бо я нічогісінько не роблю, походжаю собі довкола заводу. Правила вимагають присутності однієї людини при кожній автоматизованій чи роботизованій операції. Оце я й роблю — товчуся поблизу.

— Здається, ви незадоволені, громадянине Трентен?

— Так. Я мріяв стати інженером-атомником. Вчився для цього. А після випуску виявилося, що мої знання застаріли на п’ятдесят років. Але навіть якби я вчив те, що треба, то й тоді не міг би скористатися цим знанням.

— Чому?

— Бо все автоматизовано. Не знаю, чи відомо про це більшості населення, але правди діти ніде. Автоматизовані всі процеси — від добування сировини до отримання готового продукту. Людина лише узгоджує масу готових виробів з кількістю населення. Але й тут її роль зведено до мінімуму.

— А що відбувається, коли якась частина автоматичного заводу виходить з ладу?

— Її полагодять ремонтні роботи.

— А якщо й вони зіпсуються?

— Кляті залізяки ремонтують себе самі. Мені залишається тільки стояти й дивитись, а ще — складати звіти. Хіба це робота для людини, яка вважає себе інженером?

— Чому ви не перейдете на іншу роботу?

— Немає сенсу. Я цікавивсь, усі інші інженери роблять те саме: стежать за автоматичними процесами, в яких нічого не тямлять. Скрізь однаково; в харчовій, автомобільній, будівельній, біохімічній промисловостях. Або інженер-спостерігач, або взагалі нікого.

— Те саме стосується й космічних польотів?

— Авжеж. Вже років із п’ятдесят жоден пілот не літав у космос. Вони просто не знають, як управляти кораблем.

— Розумію. Всі космічні кораблі працюють в автоматичному режимі.

— Точно. В постійному і незмінному автоматичному режимі.

— А що, як трапиться щось непередбачене?

— Важко сказати. Кораблі не можуть мислити, вони просто зчитують закладені в них програми. Якщо корабель натрапить на незапрограмовану ситуацію, то, принаймні тимчасово, він буде паралізований. Гадаю, в них є якийсь пристрій, що вмикається за непередбаченої ситуації, але такого ніколи ще не траплялося. В кращому разі