Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

страшний день. Він хотів мене перетворити на кристал. Мене! Мене! Я почав задкувати, не спускаючи з нього очей. Затинаючись від жаху, пробурмотів:

— Чому — мене?

— Тебе вибрали, бо ти знаєш усе необхідне. І в тебе хороша психіка.

Я мовчки стрибнув убік, і тоді корабель ударив мене променем. Це був не бойовий промінь, він лише засліпив мене, немов хлюпнули в очі гарячою водою. Я зойкнув і наосліп кинувся праворуч, до проходу, під захист крутого схилу, і рачки поліз угору, хапаючись за кущі. Скотився, налетів на тверду стіну захисного поля, воно відкинуло мене, я перевернувся через голову, і Квадрат схопив мене, але при цьому впустив зелену коробочку. Я почав пручатися, спершу сліпма, потім став дещо бачити, а Десантник ніяк не міг звільнити руку й підібрати “посередник”. Я виривався й невиразно чув, що він мене настирливо умовляє:

— Дитяча солідарність… Усі діти мріють вирости… ти їх зраджуєш… не хочеш їм допомогти вирости…

Я швидко втрачав сили. Він повернув мене на бік, притиснув, звільнив праву руку і за^ нишпорив по схилу, підбираючись до “посередника”. Видер пучок моху, відшпурнув його, піймав коробку і знову випустив, коли я вдарив його головою, — при цьому з кишені штанів випав пістолет із приліпленим до нього мікрофоном.

Десантник покосився на нього і схопив рукою “посередник”, що лежав поруч. Притиснув мене коліном, звільнив другу руку, а я вивернувся й піймав пістолет за рукоятку, боком. І в ту мить, коли Десантник звівся на коліна й націлився на мене зеленою коробкою, я попав великим пальцем у скобу й натиснув на спуск.

Це був бойовий пістолет, я впізнав його. Макаровський, із тиру. Напівтонний удар його кулі кинув Сурена Давидовича на бік. Він лежав, як мертвий, в обпаленій куртці, що тліла на ньому, і раптом виразно промовив:

— Лесику… тікай звідсіля. Бігом…

Інструкція

Степан дістався до високовольтної лінії рівно о п’ятій дня — за годинником Вячеслава Борисовича. Більшу частину шляху він пробирався низиною, яром. Загубив хустку і ледве знайшов її в чагарнику. Він усе думав, чи здогадається Вячеслав Борисович скористатися з “посередника” й розгіпнотизувати своїх співробітників? Щодо “вишеньок” він розумів не дуже ясно й називав усе це діло гіпнозом.

Він вийшов до високовольтної лінії на межі радгоспних угідь, біля греблі, за якою був ставок. В одному місці через греблю тонкою цівкою пробивалася вода, і Степан напився й довго спльовував пісок. Щогли високовольтної були поруч. Тепер треба підшукати добру схованку, щоб до неї не можна було підібратися непомітно.

Таке місце знайшлося відразу — сторожова вишка птахоферми. Як правило, на ній висиджував сторож із двохстволкою, “дід”. Сьогодні вишка була порожня. Навіть качок не видно на ставку.

Стьопка замружився і одним духом опинився на вишці. Знаєте, не дуже-то весело за кожним поворотом чекати засади. Йому скрізь ввижалася засада. Але вишка була порожня. Під дашком на обгородженому дошками майданчику стояв табурет. У кутку лежав великий прілий валянець. Між дошками світилися широчезні щілини, сиди собі на підлозі, на валянці, і дивися навсібіч.

Степан так і зробив. Розгледівся довкола і нікого не помітив. Десь за будиночками сперечалися птахівниці, і на шосе хурчала машина. Більше нічого.

Тепер він міг спокійно прочитати інструкцію Портнова.

“1. Йди до високовольтної лінії і сховайся якомога краще. (Зроблено, — відзначив Стьопка). Дочекайся 19 год. 30 хв. і аж тоді починай діяти.

Твоє завдання: залишити телескоп без енергії на 19 год. 55 хв. Можна на 19 год. 45 хв., але не раніше!”

“Правильно! — захоплено вигукнув Стьопка. — Щоб послати сигнал по радіо, потрібна електроенергія, і вона підводиться до телескопа по цій високовольтній лінії. Добре придумано, і як просто!” Він квапився дочитати до кінця:

“2. Ти повинен порвати два дроти високовольтної лінії між радгоспом і містом. Одного теж вистачить, але два надійніше. Постарайся.

3. Щоб порвати дроти, обери один із двох способів:

а) Розбий пострілами гірлянду ізоляторів на будь-якій щоглі, щоб дріт упав на землю. Стій якомога далі від лінії й обов’язково перпендикулярно до неї. Ближче як на 50 метрів не підходь — уб’є струмом. Стій, стуливши ноги докупи. Після того як провід упаде, відходити слід бігцем, не кваплячись, так, щоб обома ногами водночас не ступити на землю. Якщо доведеться спинитися — став ноги вкупі, підошва до підошви. Це необхідно тому, що струм піде по землі. Дві розтулені ноги — два провідники, по них піде струм і вб’є. Пам’ятай: на землі одна нога або дві ноги вкупі.

б) Другий спосіб. Біля кінцевої щогли (радгоспн. ставок) стоїть біла халабуда, до якої спускаються дроти. Треба розбити пострілами ізолятори, до яких підходять ці дроти (на даху халабуди). Розбити дві штуки якнайближче до даху”.

Щогла високовольтної лінії маячіла верхівкою якраз на рівні майданчика — чотири косі металеві підпори і шість гірлянд коричневих ізоляторів, що тьмяно виблискували. Під щоглою стояв акуратний білий будиночок. На його дах, на три високі ізоляторні колони, збігали з щогли яскраві мідні дроти, що сяяли проти сонця. Все це господарство було як на долоні— елегантне й нове, і від нього далеко пахло металом. Щогла сріблилася алюмінієвою фарбою, будиночок побілено напевно із синькою, його двері-ворота були густо-зелені, і навіть плакати з черепом і блискавками мали веселий і приємний вигляд. Від будиночка збоку виходили інші три дроти й по невисоких дерев’яних стовпах тяглися до садиби радгоспу.

Звідсіля, з вишки, навіть кепський стрілець спокійно міг розтрощити ізолятори. Хоч усі три. У-ру-ру!

— Не “у-ру-ру”, а ідіот, — пробурмотів Степан. — Так тобі й дадуть дві години тут відсиджуватися. Все одно проженуть…

Він вдивлявся у лінію високовольтної передачі. Щогли і дроти, масивні зблизька, здавалися здалеку намальованими пером на зеленому папері. Сьома щогла була вища