Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець

потрібна ваша допомога.» — товариш Манасенко нервово схилився у кріслі на столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув («Нормально це робити перед, а не після вживанням алкоголю.» — відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову — «Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем'єра, чи не так?»

«Чи не так…» — підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. — «Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами.»

«Ви ж нас зовсім вже за лохів не тримайте…» — в голосі першого секретаря з'явилось незлостиве обурення й він чомусь перейшов на дещо інші теми. — «Ми ж таки люди з освітою, дещо читали… Знаємо особисто і академіка Джугалинського, до речі, земляка нашого, з Ровенщини, й того другого київського академіка, Івана Будзу. Ще в партшколі нам його працю викладали, відому таку, напівзаборонену. «Націоналізм чи українізація» називалася, як зараз пам'ятаю. Я іще по ній семінарську роботу писав. Але це я відхилився від предмета нашої розмови. Так, ми знаємо про всі ваші справи там, у західному секторі. Ми вже давно відслідковували кожен ваш крок. І вибір свій саме на вас ми зупинили недарма… Так ось, ваше завдання полягатиме в тому, щоб…» — Товариш перший секретар знову випив зі склянки, цього разу не видихаючи і нічим не закусюючи. — «Одним словом… Ми дамо вам одного ключика. Маленького ключика, який відкриває декілька дверей там, у приміщенні вашого театру. Така хитра загранична штучка. Один ключик до багатьох замків.» — Ласкавим примруженим поглядом товариш Манасенко подивився на Шлойму знизу угору. — «Гей там, а налийте-но йому якогось тоніка!» — наказав він голосно, й одна з безликих постатей, підлетівши з глибини кімнати, швиденько тицьнула Шлоймі до рук високу прозору склянку. — «І стільця йому якогось дайте. Бо розмова в нас ще трохи затягнеться!» Та сама постать поставила позаду кругленького дзиґлика без спинки й на одній ніжці, притягнувши його від рояля, що дрімав у далекому затемненому кутку, праворуч від комп'ютера. Шлойма обережно опустився на оксамитову вишневу таблетку. Для спини опертя не було, тож сидіти довелося в скутій позі, випроставшись і стуливши докупи коліна. Правою рукою він стискав склянку з тоніком, а ліва зависла в повітрі, бо він не мав куди її подіти.

«Не вимахуйте рукою! Ви ж не вождь!» — суворо зауважив йому Тарас Панасович і зробивши черговий ковток зі склянки та дещо зм'якшивши свій тон, продовжив розмову. — «Отож, як ви знаєте, каналізація в нашому місті розділена.»

«Звідки я можу про таке знати? Я не фахівець з каналізаційних питань.» — Шлойма знову намагався взяти себе в руки, опанувати перебігом розмови й повернути її у вигідне русло.

«Та це неважно! Я вам так говорю, і так воно є!» — перший секретар знову почав втрачати самовладання. — «І не перебивайте мене! У мене ще нарада сьогодні увечері, з директорами цукрозаводів області, а я все з вами ніяк не закінчу. Сидіть і слухайте! Ви думаєте, ми шо, тільки заради вас пленум скликали? У нас іще хозяйствєнних вопросів по горло!» — Тарас Панасович провів долонею на рівні свого виразного вола.

Шлойма вмовк і приготувався слухати.

«Да, так от, каналізація розділена. Це вже ваші спецслужби постаралися…» — наголоса на слові «ваші» в останньому реченні першого секретаря не зауважив би лише безнадійно глухий співрозмовник. Хоча, з іншого боку, товариш перший секретар навряд чи розмовляв би з безнадійно глухим співрозмовником. А якби розмовляв, то заздалегідь подбав би про хорошого сурдоперекладача, який швидкими змахами рук також зумів би відтворити той наголос на слові «ваші», якого не можна було не зауважити в мові товариша Манасенка. Тож Шлойма лише кивнув головою, зауваживши цей наголос. А товариш перший секретар продовжував:

«Установили, понімаєш, рєшотки, ґрати, такі, як ото ви, може, на Усті бачили. Перегородили всі труби й усі коллєктори. Одним словом, проникнуть ні в ту, ні в іншу сторону нєльзя. Єслі, конєшно, ви не криса, а нормальний чоловік… Ви ж — нормальний чоловік, письменнику Ецірван?» — знову лукавий примружений погляд, ковток зі склянки з коньяком. — «Нормальний ви, нормальний, інакше ми б до вас не обращалися. Хотя — який ви там нормальний! Ви ж — отброс, покидьок!» — емоційні перепади в мові першого секретаря обкому настільки почастішали, що вже робилися милими й майже звичними.

Шлойма підніс до рота склянку, яку затискав у правиці, й собі зробив ковток. Гіркувата рідина не потамувала спраги, а лише неприємно обволікла ротову порожнину й заструменіла в горло колючим потічком. Ецірван зусиллям проковтнув «тонік» і далі звернув свій погляд на товариша першого секретаря.

«Ви ж — покидьки! Ви, усі ті, кому вроді-би нормально живеться у тій квазі-державі, тій вашій ЗУР. Але особливі покидьки зібрались у квазі-квазі-державі, в тому вашому сраному Західному Рівному, хай йому грець! Сволочі! Врєдітєлі! Думаєте, я не зауважив, що епідемія коров'ячого сказу в Гощанському районі розпочалася одразу ж після відвідання району вашою западноровенською делегацією з гуманітарною допомогою?» — тон першого секретаря став таким вишукано-обуреним і непристойно-літературним, що Шлойму аж трішки занудило. Хоча, це й тонік міг так подіяти. Хто його зна, що вони у нього підмішали…

«У майбутньому, після нашої остаточної перемоги…» — вже засвоював якусь нову свою думку товариш перший секретар — «… після неминучої нашої перемоги, ми, напевно, залишимо для вас і таких, як ви, певні, конкретно визначені гетто. Виберемо для цього міста… яких не шкода… частини міст… Західне Рівне, Західний Львів. Можливо, Західний Луцьк, або Тернопіль… Ми також можемо бути великодушними. Якщо ворог не здається — його відселяють. Та й скільки вас там є, тих патріотів-маргіналів…» (Шлойма, хоча вже й почав звикати, все ж здивовано звів брови догори від такої лексики.) «Так-так, нам і такі слова відомі, ви не думайте, ми в партшколі не бомки били. Щось таки читали. І Колара цитуємо