Сергій Шнерх - Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх

було сили йти далі. Давно втратили відлік часу. Як добре змерзали, вставали, жували крупу та йшли далі. Орієнтиром служила залізниця.

Вийшли на узлісся. З правої сторони від залізниці побачили хати. Їх було небагато. Вирішили зачекати темноти, щоб перейти колію. До першого будинку підійшли, коли вікна в ньому вже світилися. Голосно загавкав пес, тому пішли далі. Врешті добралися до хати, біля якої не було щільного паркану. Під стінами була загата з різаних і рубаних дров. Ми вдвох примостилися на ній під вікнами й заснули. Господар напевно чув, як ми вночі метушилися під хатою, але не виходив. Вранці побачив нас сплячих. Вийшов з вилами, розбудив, хоча ми вже майже не спали, бо чули скрип дверей. Питаємо, чи далеко до Львова, а він нам показує в той бік, звідки ми прийшли, де розстрілювали власовців. Чекає на відповідь. Зрозумівши питання, ми ствердно кивнули головами. Господар пішов до хати і виніс нам миску гарячої картоплі в мундирах. Він і оглянутися не встиг, як миска була порожня. Я його ще раз запитав, куди йти до Львова. Він, нічого не кажучи, показав напрям рукою. Уточнив, чи вздовж колії? Він ствердно махнув головою. Ми подякували і пішли. Тепер уже знали, що йдемо у потрібному керунку. А йти — це була одна мука. Наплечники я тягнув за собою на поясі, Орест лівою рукою спирався на моє праве плече, а правою — на палицю. У мене в правій руці також була палиця, щоб не впасти. Отака-то була хода. Поїзди їздили тепер частіше, тому ми трималися від залізниці на певній відстані. Хоча йшли лісом, але, коли наближався потяг чи дрезина, лягали на землю, щоб нас не побачили. Так ми дійшли до якоїсь зруйнованої стації, на якій зупинялися поїзди. Пішли виясняти, чи вони їдуть звідси в бік Львова. Якийсь мужчина підтвердив, але сказав, що треба почекати. На стації був базар і там, звичайно, чергував міліціонер. Отож мусили ховатись і від нього.

Під вечір зупинився поїзд, що прямував до Львова. Усілись у хвості між вагонами і поїхали. На освітлених стаціях зіскакували, щоб не попастися міліціонерам. Потім, коли поїзд рушав, знову залізали на буфер. Вітер, мороз. Бачу, що Орест засинає. Кричу йому, щоб держався, на стації зійдемо. Один Бог знає, яким чудом ми доїхали до наступної зупинки. Я теж від холоду засинав. Ледве зняв з буфера закоцюблого товариша. Звернулися з просьбою до провідниці, щоби взяла Ореста у вагон, бо замерзне. Даю їй останню крупу. Видно, це її зворушило. Крупи не взяла, але Ореста посадила в тамбурі біля пічки, щоб кидав всередину вугілля. Я далі їду між вагонами. Не можу дочекатися стації. В очах двоїться, голова зимна, аж болить і крутиться. Нарешті зупинка! Попрямував до провідниці і прошуся також у вагон. Вигляд у мене, безперечно, був такий жалюгідний, що без слова і мене впустила. Орест уже встиг відігрітися, навіть скинув шинель. Тому поступився мені місцем. Я мало не заліз у ту пічку, так був змерз. І заснув. Очухався, коли Орест збудив мене, бо ми вже під'їздили до пригородів Львова. Страшенно зраділи, почали обніматися. В якусь мить схаменулися. Як же пройдемо через головний двірець, де повно міліції?

Дорога додому

Ранок. Сніг не падає, але мороз сильний. Подякували провідниці і подалися до виходу в місто. На щастя, на пероні міліції не було. Спустилися вниз, а тут при виході стоять два міліціонери з залізничником. Подітися немає куди. Звільнили хід, відстаємо від основної маси людей, які буквально біжать. Думаємо, що робити? Орест категоричний — «хоч у тюрму, але у Львові». І ми пішли… Довго придивлялися ті два міліціонери до нас. Та, на щастя, пропустили. Як потім Орест зізнався — тоді щиро молився. Вийшли з двірця, бачимо — люди біжать. Йшов перший трамвай. І ми побігли.

О, диво! В Ореста до того часу ноги зле згиналися, а тут побіг! Сіли у вагон трамваю номер два, який у ті часи їздив за маршрутом «головний двірець — Личаківська вулиця». Підходить кондуктор. Грошей у нас, звичайно, не було. Пильно подивився, нічого не сказав і пішов геть. Доїхали до вулиці Чехова. Я пішов спочатку відвести Ореста додому. Ми оба нічого не знали про долі наших найближчих. Хвилювання досягло апогею! Тому коли підійшли до його будинку, він попросив, щоб я сам спершу вияснив, чи ще живуть там його батьки, чи, може, вивезли їх на Сибір? Я погодився. Орест описав, як виглядає його мама. Домовилися, що маю казати. Піднявся на третій поверх, подзвонив і чую жіночий голос. Двері відчинились і я побачив його маму. Ще й слова не встиг вимовити, як вона стривожено запитала: де Орест? Показую рукою вниз. Він не чекав, а повільно піднімався вверх. І тут на сходах вони зустрілися. Мама майже на руках внесла його до помешкання.

До моїх батьків було ще дві трамвайні зупинки, але я вже добирався пішки. Підійшов до наших воріт будинку на вулиці Піярів. Фіртка була зачинена, отже батько ще не пішов до праці. Переліз через неї, як це робив колись дуже часто. До будинку було 50 метрів. Я їх пройшов так, що батько, снідаючи біля вікна, мене не побачив. Вхідні двері були відчинені, тобто вже хтось виходив на подвір'я. Зайшов я в коридор і слухаю під дверима. З кухні чую багато голосів і раптом впізнав мамин голос! Постукав у двері і чую: «Хто там?». А я мовчу. Ще раз питають, а я далі мовчу… Мама відчинила двері і закричала: «Місю! Прийшов!». Так я повернувся додому. Це було 25 січня 1946 року.

P.S. Що ми нажили під час наших мандрів?

Як ствердили лікарі, в Ореста був черевний тиф. Він дав ускладнення на суглоби ніг. Але найстрашніше було те, що він зовсім оглух. Поступив в інститут, але не зміг його закінчити. У ті часи в Союзі не було слухових апаратів. І тільки десь у 80-х роках його брат