Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

туші, були тррхи осторонь, щоб дим не бив гостям в очі, там-таки містилися й величезні казани, з яких розпливався на всі боки соковитий аромат м’ясних соусів та підливи по-брауншвейгському. На кожному пікніку обслуговувало гостей кільканадцятеро негрів, бігаючи туди- сюди з тацями. А далі поза клунями була інша яма, де звичайно готувалися наїдки для челяді, кучерів, покоївок - вони розкошували досхочу кукурудзяними перепічками, ямсом та свинячими тельбухами, які так смакують неграм, а над осінь і кавунами.

Відчувши запах смаженої свинини, Скарлет аж потягла носом - вона сподівалася, що на той час, коли печеня буде готова, їй хоч трохи захочеться їсти. Поки що ж вона була така натоптана їжею та ще й так туго затягнута, що побоювалась, аби не зригнути. Це було б фіаско, бо тільки дуже похилого віку діди чи бабусі могли собі таке дозволити й не осоромитись в очах навколишніх.

Коляска вибралася на пагорб, і перед Скарлет постав в усій своїй гармонійній довершеності білий будинок з високими колонами, широким кружганком і пласким дахом - споруда така ж прегарна, як і вродлива жінка, що, певна своїх чар, може бути рівно щедра й привітна до всіх. Скарлет любила Дванадцять Дубів ще дужче, ніж Тару, бо тут усе дихало величною красою і спокійною гідністю, якої так бракувало її рідній домівці.

На широкому розвороті перед будинком було повно верхових коней і колясок, гості голосно й жваво віталися з господарями й одні з одними. Усміхнені негри, збуджені, як звичайно, приїздом гостей, відводили коней на стаєнний двір, щоб випрягти й розсідлати. Гурти дітей, чорних і білих, гасали по свіжому травнику, гралися у класи чи квача й вихвалялися, хто скільки сьогодні з’їсть. У просторому холі від фасаду будинку аж до тильної частини було вже людно, і коли коляска ОТар підкотила до сходинок парадного входу, Скарлет побачила барвистих, мов метелики, дівчат у кринолінах, які підіймалися на другий поверх або спускалися вниз, обнявши одна одну за стан, перехилялися через різьблені поручні, сміялись і перегукувалися з юнаками внизу в холі.

Крізь розчинені скляні двері на веранду видніло статечніше жіноцтво в темних шовкових сукнях,- вони сиділи у вітальні й обмахувались віялами, балакаючи про дітей, про хвороби та про те, хто з ким одружився й чому. Старший челядник Вілксів, Том, зі срібною тацею в руці вправно розносив напої, раз у раз гречно всміхаючись і схиляючи голову в уклоні, коли пропонував високі келихи юнакам у брунатних та сірих бриджах і тонких мереживних сорочках.

Сонце яскраво освітлювало заповнену гістьми веранду. “Чи не вся округа з’їхалася”,- подумала Скарлет. Четверо Тарлтонів-молодших та їхній батько підпирали високі колони: близнюки Стюарт і Брент, як завжди, нерозлучно поруч, а трохи віддаля Бойд і Том з батьком, Джеймсом Тарлтоном. Містер Калверт стояв обіч своєї дружини-янкі, яка попри всі свої п’ятнадцять років проживання у Джорджії і досі тут не освоїлася. Йому було незручно за дружину, тож усі були з нею підкреслено гречні й уважні, хоча ніхто не міг забути, що до первородної своєї помилки - народження на Півночі - вона додала ще й другу, ставши гувернанткою Калвертових дітей. Були тут і сини Калверта, Рейфорд і Кейд, зі своєю гострою на язик сестрою-білявкою Кетлін,- вони вже піддражнювали смаглявого Джо Фонтейна й миловиду Селлі Манро, його, як гадали всі, майбутню наречену. Алекс і Тоні Фонтейни шепотіли щось на вухо Діміті Манро, від чого та заливалася сміхом. Серед гостей були й родини з дальших околиць - з Лавджоя, за десять миль звідси, з Фейєтвілла й Джонсборо, а кілька родин навіть з Атланти й Мейкона. Будинок був наче по вінця наповнений людьми, повсюди звучав незмовкний - то спадаючи, то знов наростаючи - гул голосів, різких жіночих вигуків та пересміхів.

На сходинках веранди стояв Джон Вілкс - стрункий і сивоголовий, він променився щирою гостинністю, такою ж незмінно теплою, як літнє сонце Джорджії. Поруч з ним Душка Вілкс,- прозвана так через свою звичку звертатися до будь-кого, від батька до останнього негра на плантації, з цього ласкавого слівця,- нервово смикалась на всі боки й хихотіла, вітаючи гостей.

Збудженість і неприховане бажання Душки сподобатися кожному чоловікові, який потрапляв їй на очі, гостро контрастували зі стриманою гідністю її батька, і Скарлет подумала, що, мабуть-таки щось є у словах місіс Тарлтон. Уся врода в цій родині припала чоловікам. Тоді як у Джона Вілкса й Ешлі були темно-золотаві вії, що обрамляли сірі очі, Душка та її сестра Індія мали тільки ріденькі споловілі волосинки. Очі Душки, майже зовсім позбавлені вій, скидалися на кролячі, ну, а Індія - та й геть уся була негарна.

Індії ніде не було видно, тож Скарлет здогадувалася, що вона, мабуть, на кухні - віддає останні розпорядження челяді. “Бідолашна,- подумала Скарлет,- після смерті матері на її плечах стільки господарського клопоту, що вона й жениха не мала коли підловити, ото лише Стюарт Тарлтон і трапився,- а якщо він вважає мене гарнішою за неї, то я в цьому не винна”. .

Джон Вілкс зійшов з веранди й простяг руку Скарлет, допомагаючи висісти з коляски. Обернувшись, Скарлет побачила, як лице Сьюлін освітилось усмішкою. Це вона, певно, виловила поглядом серед приїжджих Френка Кен- неді.

“Невже не можна було трохи кращого знайти жениха, ніж ця стара діва в штанях?” - зневажливо подумала Скарлет, ступаючи на землю і вдячно всміхаючись Джонові Вілксу.

Тим часом Френк Кеннеді кинувся до коляски допомогти Сьюлін, і сестричка до того задерла кирпу, що Скарлет ладна була дати їй ляпаса. Кеннеді міг собі мати землі більше, аніж будь-хто в окрузі, і мати найдобріше серце, але що з того, як йому вже сорок років, як він хирний і нервовий, як у нього ріденькі рудуваті бакенбарди й метушлива старопанянська вдача. А проте, пригадавши свій план дій, Скарлет притлумила зневагу й зблиснула таким усміхом до Френка, що він на мить закляк на місці з простягненою до Сьюлін рукою, сторопілий і приємно вражений.

Невимушено перемовляючись і з Джоном Вілксом, Скарлет водночас шукала очима Ешлі, однак на веранді його не було. З усіх боків почулися десятки вітальних вигуків, і до Скарлет поспішили Стюарт і Брент Тарлтони. Сестри Ман- ро стали захоплено розхвалювати її сукню, а ще за хвилину вона вже опинилась у центрі загального гамору, коли кожен намагався перекричати іншого. Але де ж Ешлі?

І Мелані, і Чарлз? Крадькома роззираючись, вона пробувала мимохідь зазирнути й до холу, звідки