Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

додала: — Наші геологічні годинники своєрідні радіомаяки. Дуже легко віднаходити один одного. Ви ще не збираєтесь додому? Можу вас підвезти.

— Ти додому? — запитала Валерія.

— Ні, але в Київ… Ходімо, у вас уже повний кошик.

Андріан поглянув і з подивом відзначив, що вони з Валерією справді багато назбирали.

Сіли в машину. Мотор м’яко завуркотів. Звичайна собі «Волга». Щоправда, на передній панелі Андріан побачив уже знайомий йому годинник. Зеленкава цифра 3058 ритмічно моргала на шкалі.

— Ночуватимеш дома?

— Мабуть, не встигну… Зараз їду на розмову до Онищука. А він же знаєш, який… Потім і не вирвешся — суцільна гостинність. Загалом, треба поспішати… В мене вільних хвилин з десять.

— Оксано, будь обережна, — мовила Валерія і поклала руку сестрі на плече.

— Не хвилюйся, — Оксана натиснула на акселератор.

Андріана притиснуло в сидінні. За вікнами машини все навколишнє злилося в якусь суцільну зелену стіну. Андріанові здалося, що він непритомніє, кудись провалюється… І раптом мерехтіння за вікном припинилося. Андріан здивовано закліпав — вони їхали проспектом Палладіна.

— Все гаразд? — запитала Оксана.

— Так… Я, здається, задрімав… — Андріан поглянув на годинник.

Вони їхали десять хвилин.

Прокинувся Андріан від плюскоту води за дверима. Підвівся з ліжка. На столі парувала кава. На тарілочці поруч лежало домашнє тістечко. Ніби відчувши, що він прокинувся, зайшла Валерія:

— Ось візьми. Пообідаєш після операцій, — поклала на стіл пакунок.

— Не треба.

— Чому?

— Тому… Ти вже пробач… Це нецікаво розповідати… — Андріан стримував посмішку.

А Валерія, згадавши свої вчорашні слова, чомусь відвела погляд убік і тихо сказала:

— Візьми. Мені буде приємно.

Поспішаючи в клініку, Андріан забіг по дорозі в гастроном купити цукерок, традиційний презент після відпустки.

— Чотириста грамів «Білочки», будь ласка.

Продавець, молода дівчина, майже дитина, кумедно закопилюючи губки, поклала цукерки на ваги, довго дивилася, як гойдається стрілочка. Поруч з нею-жінка у фірмовому береті уважно дивиться. Нарешті Андріан узяв кульок, простягнув гроші. Дівчина простягнула гроші своїй старшій подрузі.

— Ну, що ж ти? Розраховуйся сама, — поважно відповіла та.

— Сама? — злякано перепитала дівчинка і зашарілась. — Я здачу ще ні разу не давала.

— Вже пора! Вже пора!

Дівчина з нетамованим хвилюванням відрахувала копійки, поклала на пластмасову тарілочку на прилавку і голосно мовила:

— Будь ласка! — В її погляді іскрилося торжество чергової перемоги. — Приходьте ще до нас! — випалила по довгій паузі.

— Молодець, — тихо мовила досвідчена.

Андріан ледве стримав посмішку.

Клініка зустріла його звичним гамором довкола центрального входу.

«Мене тут місяць не було. Ішли операції, писались дисертації, хвилювались родичі і друзі, перехоплюючи тут на центральному, вході хірургів: «Як він? Йому краще? Він буде жити?» Тріщина на стіні над дверима у вестибюлі. До відпустки ніби не помічав її. Але ж вона була. І двері вже треба фарбувати. Це ж клініка, де сотні людей зі своїми бідами і життями…»

Простував тьмяно освітленим коридором до роздягальні співробітників. Швидко перевдягнувся. Заздалегідь приготований білий халат місяць чекав на нього в шафі. Піднімався на другий поверх до операційного блоку, вітаючись з колегами: «Привіт!» — «Привіт!». «Вже відгуляв?» — «Вже відгуляв». Зайшов до реанімаційного відділення, де в коридорі висів розклад операцій, прізвища хірургів та анестезіологіє кожної бригади.

«На якій же операції я сьогодні стою? Може, й забули, що я виходжу з відпустки? Може, не включили ні до якої бригади?.. Не забули… Перша черга… Дитині дванадцять років… Перша група крові… Сьома палата на третьому поверсі…»

Переглянув всі інші записи, що були на невеликій дошці оголошень. Старша сестра опер-блоку великими каліграфічними червоними літерами просила всіх хірургів та анестезіологів не виносити за межі операційної стерильну білизну. Старший групи ДНД хірург Грищук просив усіх здати фотографії для нових посвідчень дружинників. Завідуючий реанімаційним відділенням попереджав, що відвідини післяопераційних хворих родичам та друзям категорично заборонені. На телеграмі, пришпиленій великою кнопкою з червоною, мов крапля крові, пластмасовою голівкою, просили покласти в холодне місце покійну Любарську, доки приїде машина з Вінниці.

Довше ніж завжди затримався біля дошки оголошень, поступово повертався у звичний лікарняний вир. Нарешті поспішив до операційного блоку… І закрутилося… Робота!

Коли повернувся до свого нового дому, Валерія зустріла його запитанням, як колись зустрічала мама (Як давно це було. Дванадцять років тому… Колись він жив з батьками…):

— Ну, що там сьогодні?

Він посміхнувся. Було приємно чути її голос, відчувати турботу.

— Зморився.

Зайшов до кімнати і сів у м’яке крісло.

— Валеріє… А чому ти сказала когось? — запитав несподівано для самого себе. — Чому когось, а не тебе? Врешті, великими класиками однозначно стверджено, що нерозділене кохання — то страшні тортури, — намагався витримувати легкий, безтурботний тон.

Валерія нічого не відповіла, якось винувато посміхнулася і мовила:

— Розкажи… Що там у клініці?

— Стояв сьогодні аж на двох операціях. Багато людей у відпустках. Немає кому працювати.

— На двох операціях? І все гадазд?

— Так… Правда, під час другої на енергощиті фазу вибило. Вся апаратура зупинилася. Дихальний апарат — то не біда. Можна. вручну. А кровообіг — декілька хвилин зупинки, і все. Але все ніби обійшлося. Операція вдала… Хоча з таким діагнозом у нас кожний п’ятий… помирає.

— Але ж не від того, що вибило фазу? Валерія зосереджено дивилась на Андріана.

— Пригадуєш, як ви переселялись у новий корпус?

«Звідки вона про