Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

«Як нам набридло все. Чи просто ми втомились?

Від мудрих слів і від ганебних дій.

І навіть цвіркуна сюрчання безневинне

дратує нас. Але як вижив він?

Як, вижив цей цвіркун між космосом і атомом?

Як вижив він на полі бою за добро?

Заплющуєм повіки ще лиш на ніч,

та мов назавжди. Нам вже все одно.

Одне болить, дратує, спать не дасть —

цвіркун, лайдак нещасний, дрібна погань,

порушив наш священний спокій,

перекричавши мегатонну благодать».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Анна була на два роки молодша від Петера Девіса. Два роки невелика різниця, особливо коли вже перевалило за вісімдесят. За два роки перед смертю Петера вона пережила інсульт, здолала цю біду, досить швидко звелась на ноги, тільки геть втратила слух. А розум мала чистий, як замолоду. Все пам’ятала, все розуміла і все хотіла знати. Поховавши чоловіка, не побивалася надто. Ще затятіше бралася до будь-якої роботи, повчала дітей — наймолодшу Лілі, якій давно перейшло за сорок, та середульшого Анатоля, котрий після смерті батька успадкував господарство. Висохла, згорблена, маленька, як мультиплікаційний горобчик із фільмів Флоріана, зморшкувата, наче казковий гномик, і глуха мов пень, стара Анна була колоритною особистістю. Певною мірою їй допомагала давня професія. Коли вони познайомилися з Петером, вона була вчителькою у школі глухонімих дітей. Уміла читати з губ, уміла і вчила розмовляти «на мигах». Наче господь знав, що вона мусить оглухнути на старості. Бог навчив її орієнтуватися в безголосому світі замолоду. Вона не відчувала себе нещасною. Працювала, працювала, працювала. Майже щодня згадувала свого найстаршого, Констанція — генерала й космічного вовка. Він бував удома вкрай рідко. Власне, після смерті старого Петера вона й не бачила сина жодного разу. Хоча навіщо бачити, коли знаєш, що він живий-здоровий і що можеш просто пишатися своїм генералом-сином. Він уже не такий жвавий і красивий, як замолоду, але пам’ять береже його образ ще з пелюшок. Анна ніколи не скаржилась на пам’ять.

Анатоль діждався, коли всі сіли за стіл. Налив по чарочці. Вже ніхто нікуди не поспішав. Вечір… Вісім років тому помер старий Петер Девіс.

Повсідалися, притихли — стара Анна, молодцюватий Анатоль, вже беззубий, але прекрасної роботи протези час від часу білосніжно висвічувалися у стриманій усмішці, Лілі, довговида і якась винувато-здивована, та її двадцятип’ятирічний Ерік з молодою дружиною, вони вчора приїхали на роковини. Ерік — водій на далеких трасах, вилицюватий, дитинно насуплений. А Катрін — юне чорнокосе створіння з хлопчачою зачіскою і меткими очима, зі смішною самовпевненістю від того, що вона вже заміжня жінка, дочка власника кількох бензоколонок. Вони з Еріком побралися лише минулого року, тож стара Анна бачила Катрін вдруге. Та й Еріка, відколи він утік з дому на самостійні хліби, не бажаючи бабратись на фермі та коло землі, вона бачила дуже рідко.

У небі над будинком з надривним ревом пролетіли важкі бомбардувальники.

Анатоль спроквола відкашлявся, взяв до рук чарку і, відкинувшись в глибокому кріслі, хриплувато промовив:

— Ну, от ми й зібрались… Лілі, не перекинь батькову чарку. — Тарілка та наповнена чарка старого Петера Девіса стояли на чільному місці. — Сьогодні з нами немає Констанція й Джозефа, але вони в нас люди військові. — На обличчі Анатоля засвітилася шаноблива, але водночас і зверхня усмішка. — Де вже їм опускатися зі своїх небесних висот до наших земних низин… Одне слово, хай земля буде пухом нашому батькові, твоєму, Еріку, дідові…

Анатоль випив, поставив чарку на стіл.

За його спиною у глибині кімнати світив кольоровим екраном телевізор. Звук був приглушений до ледь чутного шамкотіння. На великому екрані вистрибували напівголі дівиці на тлі якогось зеленого павутиння.

— Я вимкну телевізор, добре? — пошепки запитала Катрін, нахилившись до Еріка. — Навіщо він зараз?

— Хай світить, — буркнув Ерік, наминаючи шинку з солоним помідором. — Або вимкни, якщо тобі заважає. Будь як удома.

Катрін повільно підвелася і пішла до телевізора, але стара Анна відразу зрозуміла її намір:

— Не треба! Хай світить! То для мене. Я ж все одно нічого не чую. А вони, бачиш, плигають. Колись і я була такою молодою.

Стара Анна тримала чарку в долонях, гріла її своїм теплом, пригублювала час від часу.

Катрін, ніяково усміхаючись, знову сіла за стіл поруч із Еріком. Вона щось шепнула йому на вухо, і той стиха розсміявся, а стара Анна, певна річ, нічого не змогла зрозуміти і голосно запитала Лілі:

— Що вона сказала? Лілі, що сказала Катрін?

— Вона сказала, — прокричала щосили Лілі, притулившись до лівого материного вуха, яке ще зберегло здатність хоч щось чути. — Вона сказала, що ти і зараз ще нівроку! Ти ще не стара! Ти в нас — молодець!

Анна тихо, по-старечому щиро й безтурботно розсміялася:

— Ой, ні. Я вже стара. Я сама добре знаю, що вже стара. І коли це все трапилось? Ми з Петером навіть і незчулися… — Стара усміхалася, а по її зморшкуватих щоках текли скупі сльози, вона говорила скоромовкою, різко, не чуючи себе. — Якби оце зараз… О, якби ж оце зараз, то ми б із Петером ні за чим не пошкодували, нічого б не пожаліли… Ми зараз би… — І замовкла, утерла сльози.

У небі над будинком надовго завис вертоліт, набридливо рокотів, врешті подався геть.

Анатоль налив собі й Ерікові ще по чарці. У жінок вони були майже повні.

На екрані телевізора напівголі дівиці змінилися броньованими потворами на гусеничному ходу, що мчали одна за одною, викрешуючи траками іскри і здіймаючи хмари брунатної, наче аж масної куряви.

— Наш батько помер легко і швидко. Він зовсім не мучився. І жив він чесно… — проказав Анатоль. — Бажаю кожному з нас такої ж легкої смерті, — сказав, підняв чарку і випив.

— Що він сказав? —