Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

Місцеве населення внаслідок свого напівафриканського походження було помірне в їжі і харчувалося сирими, вареними чи смаженими овочами… Але Завойовник потребував м’яса, свіжого м’яса, і багато, і негайно!..

В такій скрутній ситуації французький генерал пригадав, що до округи Гуадіса належать кілька населених пунктів, більшу частину яких треба було ще завоювати.

— Необхідно, — оголосив він своїм військам, — щоб імператорські орли[57] панували всюди! Розсиптеся по містечках, селищах, хуторах — звичайно, на території, що перебуває під моєю владою; принесіть їм радісну звістку про вступ на іспанський престол його величності Хосе Першого; візьміть на себе там владу від його імені та приженіть мені стільки худоби, скільки знайдете в їхніх хлівах та загонах. Слава імператору!

І, згідно з цим наказом, в напрямку Гора, в напрямку володінь маркіза Сенета, в напрямку селищ, розкиданих по північних схилах Сієрра-Невади, виступили десять чи дванадцять французьких колод — від ста до двохсот чоловік в кожній.

Серед тих байдужих до досягнень цивілізації гірських селищ, про які ми зібралися розповісти, взявшися сьогодні за перо, — серед селищ, які животіли біля підніжжя величезного, завжди засніженого Мулясену, вирізняється, та й раніш вирізнялося, на двадцять ліг в окрузі прадавнє містечко Лапеса, що уславилося у війні з маврами. Вирізняється Лапеса нестримним арабським темпераментом своїх жителів, їхніми майже дикими звичаями та іншими особливостями, про які читач дізнається з нашої розповіді. Зруйнований замок Лапеси пам’ятає ім’я відважного губернатора Бернардіно де Вільальта, гідного противника прихильників Абена Умейї[58].

Настало 15 квітня згадуваного вже 1810 року.

Сміховинне й гідне подиву видовище являла собою Лапеса в цей день — химерне і величне, недоладне і привабливе. Усі вулиці Лапеси перетнули мури з стовбурів могутніх дубів та інших дерев, які городяни притягли з сусідньої гори. Не дуже легко буде подолати такі стоси! Оскільки більша частина лапесців — вуглярі, а решта — дроворуби та пастухи, вищезгадана операція проведена була з гідною подиву швидкістю та вправністю.

Над шляхом, що вів до Гуадіса, баштою підіймалася міцна дерев’яна стіна, а нагорі цієї башти лапесці встановили (дивуйтеся, люди!) справді жахливу гармату, виготовлену їхніми власними руками, — пам’ять про неї ніколи не вмре. Гармата була зроблена з величезного дубового стовбура, випаленого всередині та перев’язаного міцними мотузками і скрученим удвоє дротом. Начинили її по самі вінця не знаю вже скількома лібрами пороху і незліченною кількістю куль, каміння, шматків іржавого заліза та іншими снарядами на зразок вищезгаданих…

Також мали лапесці в своєму розпорядженні всю холодну і вогнепальну зброю, яку тільки можна було знайти в місті чи в горах, — тобто з десяток рушниць, понад двадцять мушкетонів та мушкетів, по одному сікачу, кинджалу чи ножу на чоловіка, три чи чотири десятки сокир, кілька кременівок або фузій, величезні купи каміння солідного калібру, всілякі пращі та рогатки, щоб жбурляти оті каменюки, і цілий ліс кийків та дрючків на будь-який смак.

Щодо гарнізону, то всі сучасники тих подій сходяться на думці, що він нараховував десь із двісті чоловік, хоча так назвати їх можна лише з надмірного людинолюбства, бо ті чоловіки схожі були більше на орангутангів, ніж на людей. Перший серед них був генерал цього війська, алькальд Лапеси Мануель Атієнса — хай славиться ім’я його!

Він уособлював місцеву верховну владу. Мав Атієнса сорок п’ять чи п’ятдесят років, був високий, як кипарис, кістлявий, вузлуватий (точніше не назвеш), мов ясен, і міцний, як дуб, хоча, правду кажучи, за довгі роки роботи вуглярем він так обсмалився і зчорнів, що став схожий на дуб, витесаний з брили вугілля. Нігті в нього були наче кам’яні, зуби — з залізного дерева, а руки — то гартована на сонці темно-синя бронза. Волосся, скуйовджене, мов нечесана куделя, було цупке й рудувате, як на загривку дикого кабана. З-під розстебнутої сорочки від плеча до плеча, від шиї до черева вимальовувався могутній торс, обтягнутий зморшкуватою, наче кінською, задубілою від жару шкірою. Справді, щетина на випнутих грудях була обсмалена, так само як і густі брови… Бо сеньйор алькальд був вугляр (або гірський хуторянин, як вони себе звали) і все життя провів серед полум’я, наче грішна душа в чистилищі.

Мануель Атієнса, безперечно, бачив, та ніхто не міг би ствердити, на що він дивиться. Сторожкість людини неосвіченої, мавпяча підозріливість, обачливість, притаманна зрілому вікові, підказували йому, що не треба дивитися в очі співрозмовникові — хай не здогадується той про вади в освіті чи знаннях його милості. Але вже якщо алькальд втупить погляд у того, з ким говорить, то так хитро, ніби обмацує, так підозріло, що чоловікові здається, ніби оті зіниці йому в саме нутро зазирають, або наче його милість має ще очі й за вухами, як у ящірок. Рот у алькальда був, як у старого бульдога, смужка чола зовсім закрита волоссям, обличчя блищало, мов вичинена кордовська шкіра, а голос, гучний, мов постріл, скидався на різкий, короткий удар сокири по дереву.

Про вбрання алькальда нема що говорити, бо воно було таке, як і в усіх заможних людей з гірських селищ, а саме: постоли з невичиненої шкіри бика і грубого сукна, перев’язані мотузками, панчохи з вовни, короткі сукняні штани дуже темного кольору, куртка з того ж таки сукна, блакитний жилет, по якому пущені були жовті гілочки, замість пояса — шкіряний патронташ, на голові — величезний капелюх, під крисами якого, обшитими плюшем, дуже зручно спочивав символ влади… До речі, про владу: додам на завершення, що жезл алькальда лежав у нього на плечі й дві чорні китиці ще здалеку сповіщали про те, що перед вами охоронець порядку, як кажемо ми сьогодні.

Такий був алькальд Лапеси, і на взірець алькальда — всі його підлеглі. Якщо опис мій здасться вам перебільшеним, то майте на увазі, що