Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

то гвинти закрутилися в зворотному напрямі, щоб уповільнити хід судна. Джіл схопила кранець і тримала напоготові, але хіба він зарадив би, якби «Король Бодуен» тисячами тонн сталевої маси вдарив катер упоперек корпусу.

Хвилі від гвинтів пароплава розійшлись по обидва боки, підхопили малі суденця, шалено загойдали їх, але якраз вчасно віднесли в сторону. Коли пароплав нарешті став, «Норець» опинився майже під самим його носом. Хтось із команди перехилився через передні поручні й прокричав щось у мегафон. І знову Пітер не зрозумів, що йому кажуть, але цілком певно відчув: у словах офіцера не було нічого похвального на його адресу. Він глянув угору, кивнув головою і повільно, фут за футом відбуксував «Норця» з дороги, супроводжуваний вигуками й сміхом рибалок на молу.

Коли нарешті Пітерові вдалося відвести «Норця» досить далеко, рейсовий пароплав дав довгий гудок і повільно рушив до свого причалу в глибині порту. Пасажири, чекаючи висадки, стовпилися на верхній палубі і, схилившись на поручні, розглядали Пітера й Майкла та їхній буксир.

Один чи два з них замахали їм руками, як це завжди роблять пасажири пароплавів, вітаючи все на своєму шляху — від військового корабля до маяка. Майкл замахав їм у відповідь.

Раптом рука його застигла у повітрі. Тільки на якусь секунду майнули перед ним знайомі обличчя і відразу сховалися у натовпі, але й цього було досить, щоб він упізнав їх.

— Вони на цьому пароплаві, — тихо сказав він. — Ти не дивись туди зараз, але я бачив їх серед пасажирів.

Пітер у подиві роззявив рота.

— Не може…

— Так. Білл і Джо.

— Ти певен?

— Ще б пак! Це вони — які можуть бути сумніви!

Пітер чекав біля самої стіни північного пірса, доки величезний, обшитий листовим залізом бік пароплава повільно проповзав мимо них. Потім він знову взявся за весла.

— Нам просто щастить! — вигукнув він, знову налягаючи на весла і тягнучи «Норця» вперед. — Цікаво, чи дівчата теж помітили їх? — Він крикнув Джіл і Керол, які стояли на носі катера. — Ви бачили когось із знайомих?

Керол заперечливо похитала головою, а Джіл кивнула.

— Я бачила їх, — відповіла вона.

— Буде нам тепер робота — відкараскатися від них, — сказав Пітер ніби сам до себе. — Єдиний вихід — негайно тікати звідси або десь сховатися, поки вони проходять огляд у митниці.

— Глянь, Пітере! Сюди глянь, хутко! — сказав Майкл.

У стіні пірса був прохід, крізь який виднівся ряд яхт, пришвартованих до плашкоутів. На краю басейну стояли бензоколонки.

Пітер глянув у той бік, кивнув головою і, обійшовши на ялику навколо носа «Норця», повернув його і затяг крізь вузький прохід у басейн. Пітер шкодував тільки, що «Король Бодуен» ще не встиг зайти за поворот і цей маневр, безперечно, можна було помітити з пароплава.

— Винесіть усі порожні каністри на палубу, — крикнув він. — Не турбуйтесь про катер, ми з Майклом самі з ним упораємося.

За якихось дві хвилини вони ввели своє судно на вільне місце між плашкоутами і пришвартувалися там. Швидкий, як блискавка, Майкл вискочив з ялика, вхопив каністри, які подали йому дівчата, і помчав до бензоколонки. За ним простував Пітер з двома великими каністрами.

— Гроші! — кинув він через плече. — Мерщій, Джіл! Неси гроші!

Чоловік, що доглядав за пристанню яхт-клубу, стояв на пірсі і бачив звідти всі пригоди «Норця» при вході в гавань.

— Ви добре…. робили! — захоплено сказав він Пітерові ламаною англійською мовою. — Ви робили… дуже добре — самі ввели катер… без допомоги. Мотор… стоп?

— Еге ж, — відповів Пітер. — Мотор застопорився. Немає бензину.

— А-а, це не біда, ні. — Він почав качати помпу. — Ви зостанетеся тут? Сьогодні… вечір… буде погана погода. — Він глянув на хмари й стенув плечима.

Пітер вирішив ризикнути — попросити у нього допомоги.

— Послухайте, — сказав він, — нам треба добратися до Дордрехта. На борту «Короля Бодуена» прибули два моряки, які хочуть зупинити нас. Це погані люди.

— Хочуть зупинити вас? Навіщо? — Доглядач переставив лійку на другу каністру і підозріло глянув на Пітера.

— Вони просили, щоб ми взяли їх із собою, а нам не можна. — Це була досить правдива, хоч і не зовсім повна розповідь про все, що сталося в Рамсгіті. — Вони погані люди. По-моєму, їх розшукує поліція. — Він кинув тривожний погляд на набережну.

— Ага, так?

— Авжеж. — Пітер витяг з гаманця банкноту в один фунт стерлінгів і сунув бельгійцеві в руку. — Ви нам допоможете?

— Звісно. — Доглядач сховав несподіваний прибуток до кишені. А сам подумав, чи не самого Пітера розшукує поліція, та яке йому діло?

— Ви… в Дордрехт? Можна йти внутрішніми шляхами. Тоді погана погода… не страшна.

— Внутрішніми шляхами? — здивувався Пітер.

Чоловік пояснив, що в дальньому кінці гавані є шлюз, який веде в доки. За ними є вузький низенький місток, за яким — ще один шлюз до іншого каналу, котрий іде до Брюгге і Гента. З Гента судоплавний канал тягнеться: аж до річки Шельди.

— Ось я візьму карту — побачите. — Він зник у своїй конторі і повернувся з картою каналів. — Якщо зараз рушаєте — будете в Брюгге на шосту годину. В Брюгге шлюз закривають о шостій, але якщо прибудете раніше, то попливете прямо до Гента — це шість-сім годин ходу звідси.

— Чудово! — зрадів Пітер.

Але Майкл штовхнув його ліктем у бік.

— А як же з Біллом і Джо?

— Гм… Вони легко знайдуть нас, коли ми будемо в доках, то правда… — Він знову швидко озирнув набережну, але моряків там і сліду не було.

— Ці двоє моряків, — сказав він. — Вони ж можуть знайти нас.

Доглядач повісив на місце бензиновий шланг і задумався.

— Ось що, — раптом сказав він. — У мене є ідея.