Євген Пилипович Гуцало - Скажений чорнобильський собака

не було тоді.

Слухав — і не вірив у почуте, не вірив у те, начебто колись був час, коли його, Тараса, на світі не було. Забалакується Якимівна, бо вже стара, а старі люди всі якісь чудні.

— Давно жили, ще до останньої війни давно.

— Після революції? — здогадався Тарас.

— Після революції, і до революції наші батьки жили… Був у мене старший брат, я його навіть не пам’ятаю, бо не бачилися з ним ніколи. Його зарубали шаблями денікінці, бо він проти білих боровся. Звали його Тарасом, то твої батьки також назвали тебе Тарасом, а ти й не знав, еге?

Тарас і справді чув про це вперше, чув отут, у безкрайому полі, й почуте видавалось йому легендою, а легенд він від Якимівни вже багато наслухався.

— Отак-то, Тарасе, — мовила Якимівна, кладучи йому теплу долоню на голову.

Й лише зараз він почав здогадуватися, чому Якимівна й сама зодяглася в святкову вишиту блузку, і чому він переодягнувся в чисту сорочку та ще й розчесався. Бо й справді-таки прийшли в гості. Але чому ж до білого світу?

Якимівна мовчала, дивлячись у поля.

Що вона бачила там, у полях? Тарас також почав пильно вглядатися, наче сподівався побачити те ж саме. Поля колосилися, бігли хвилями, здіймалися пагорбами, западали ярами, де-не-де темніли поодинокі дерева чи навіть гаї, видніла околиця їхнього села в тополях та в садках. І чим довше вглядався Тарас, тим багатшала перед ним земля, вона мовби розпросторювалася і з такої звичної та знайомої оберталась на незнайому, наче вперше бачену, яка з тихою лагідністю просила в нього: придивися до мене ще уважніше, зрозумій мене всю — від обрію до неокрайого обрію, полюби мене — і я віддячу тобі любов’ю.

І Якимівна знову виплеснула з грудей тоненький, хлюпітливий, якийсь наче аж шорсткий голосок:

Що в полі, полі, близько дорозі, Ой там Іван орлами оре. Орлами оре, стрілкою сіє, Стрілкою сіє, лучком колотить, Лучком волочить, да й бога просить: «Ой уроди, боже, жито густеє, Жито густеє, волосистеє. Поставим женців сімсот молодців, Нажнем кіпок, як на небі зірок, Поставим стіжок, золотенький вершок».

І голос її, і пісня її полинули в безшир полів, і десь там загубилися, начеб і не було пісні, начеб Якимівна й не співала. І знову Якимівна вмовкла, наче прислухалась чи то до сонячного погідного дня, чи то до своїх споминів, чи то приглядалась не так до того, що було перед очима, як до видив, котрі поставали в пам’яті, приходили з минулого. З того минулого, в яке Тарас не вірив, яке видавалось йому несправжнім, наче його й не було ніколи.

Не було ніколи? Але ж неспроста Якимівна сказала — і хата отам стояла, і хлів стояв, і садок ріс, і білий шлях вився до хати, й криниця… І Тарасом назвали його в пам’ять про зарубаного денікінцями Тараса… А той, зарубаний, був колись не зрубаний, живий, і ходив колись отут, у полях, і колись оця груша була ще не дебела та розложиста, а молода, в цвіту, й так само тужила горлиця, й так само розсівали срібло пісень жайворонки, білів шлях, від криниці несли воду в відрі, вода з відра хлюпала на траву…

Серце йому защеміло-защеміло, наче хтось стиснув його в пригорщі, не відпускає, а серце пручається, хоче вирватися на волю.

— Може, й ти заспіваєш, внучку? — озвалась Якимівна.

— Та я не вмію!

— Не вмієш? Ти вмієш, вмієш.

— Не вмію, — знову заперечив Тарас.

— Але ж усе живе співає, хіба не чуєш? Та нема такого в білому світі, щоб не співало, й ти співаєш також.

Тарас мовчав похнюплено.

— Хай то пташка в небі чи звір у лісі. І навіть німа риба у воді не мовчить. І навіть зелені жаби.

Тарас хотів заперечити про зелених жаб — хіба їхнє надокучливе кумкання назвеш співом? Зелені жаби — це і не жайворонки, й не горлиці. Але язик у роті чомусь не поворухнувся. Та й… не такі вже кепські оті зелені жаби. Повмовкали ото після кількох днів негоди — й гарну погоду накликали своїм мовчанням.

— І ти, внучку, вмієш співати. Ось лишень повторюй за мною…

Якимівна построгішала на обличчі, голос на її тонких вустах народився легко й покірливо:

Ой славен козак да старший Павло. Хвалився конем перед королем…

Тарас не осмілювався повторювати слідом за Якимівною, а вона ж так благально та підохотливо поглядала на нього!

Хвалився лучком перед гайдучком…

І долоню сухеньку поклала йому на плече, немов і долонею підохочувала!

Хвалився мечем перед паничем…

І йому вже почало здаватись, що та пісня звучить не тільки на вустах Якимівни, а й у його душі!

Хвалився стрілкою перед дівкою…