Брати Капранови - Зоряний вуйко

Коли нарешті він завмер на асфальті чи то зметикувавши щось, а чи справді відключений, я по-робочому обтрусив руки та обернувся до врятованої. Її очі сяяли в пітьмі, як дві зірочки. І дивилися вони просто на мене.

Ой, хлопці, я пропав!

Отож, уже два дні після служби я, наче за розкладом, поспішаю на побачення. Не вихваляючись скажу, що я їй теж подобаюся. Сьогодні ми навіть вперше поцілувалися, у провулку, перед тим як заходити до кав’ярні. Коли губи торкнулися її губів, всередині у мене щось вибухнуло, неначе заряд із підствольного гранатомета, а тоді руки і ноги на мить стали ватяними. Як ви гадаєте, що це означає?

— Давай зіграємо в дартс, — сказала Соломинка, відставляючи порожнього келиха.

— На поцілунок, — ледь чутно, самими губами, вимовив я і побачив, як її щічки стали рожевими.

— Американку, — запропонувала вона у відповідь.

Це був виклик.

— На бажання?

Вона кивнула, не відводячи очей.

— Гаразд! — погодився я і грюкнув стільцем підводячись.

На бажання — то на бажання. Я уже знав, чого побажаю, коли виграю.

— Яку вам дати фору? — ввічливо поцікавився я.

Вона зміряла мене поглядом і мовчки пішла до мішені. Що ж, тим краще. Але, цур, потім не скаржитися.

Мені трапили жовті стріли з червоними присосками. З того часу як банда Вусатого влаштувала пивний заколот і закидала дротиками для дартсу цілий загін поліції, ігри з гострими предметами заборонили по всій Галактиці. Довелося перейти на присоски. Літають такі стріли не дуже влучно, але це навіть цікавіше, бо до гри додається елемент випадковості.

Я пальцями розім’яв присоску, щоб краще липла, і сперся на шинквас, спостерігаючи, як Соломинка підійшла до лінії. Обличчя її набуло зосередженого виразу і від цього стало удвічі милішим. Цілилась вона трошки незграбно, як і всі жінки — навіщось нахиляла голову, а руку перед кидком заводила аж за вухо. Проте перший кидок влучив у сектор «двадцять», трохи не зачепивши лінію потроєння.

Я зааплодував. Бармен мудро посміхнувся. Він набачився тут всякого.

Другий кидок трапив просто у «бичаче око». Ого! Оце так Соломинка!

Тепер уже зааплодував бармен.

Я рішуче розминав присоски у своїх дротиків. Доведеться напружитися. Правду кажуть — новачкам щастить.

На третьому кидку щастя припинилося. Дротик пішов трохи нижче і влучив у трійку.

— Сімдесят три, — констатував бармен.

Я помітив, що Соломинка закусила губу. Не вже їй мало? Та будь-яка жінка усе життя пишалася б таким результатом.

Але доведеться їй таки виконувати моє бажання. І просто завтра. Тому що завтра відбудеться головна подія мого теперішнього життя. Знаєте яка? Ні? Ну, то я потім розповім.

Перший дротик пішов просто в центр мішені. У «бичаче око». Так йому, правильно.

Але раптом сталося диво — замість прилипнути до червоного кола, дротик відскочив, наче камінь від паркана, і зі стукотом упав на підлогу.

— Тю! — вирвалося в мене.

Оце так номер! Щось не пригадаю, коли зі мною таке траплялося востаннє.

— Нуль, — спокійно виголосив бармен, що, вочевидь, взяв на себе роль судді.

Я уважно роздивився присоску на наступній стрілі. Наче все гаразд. Чому ж вона не захотіла липнути, га?

Тільки без паніки. Попереду іще ціла гра. Один кидок нічого не вирішує.

Другий пішов всього-на-всього у двадцять, мабуть, таки далося взнаки хвилювання. Проте наступної миті я ледь стримався від лайки — дротик відскочив від мішені і безсило ляпнувся на підлогу, так само, як і його попередник.

На губах бармена з’явилася посмішка.

— Тьху ти!

Третій дротик я кинув практично наосліп, але він теж опинився на підлозі, не забажавши прилипати до мішені.

Я намагався не показати своїх емоцій, але вигляд, певно, мав іще той, бо коли зібрав стріли з підлоги, бармен уже не посміхався, а дивився зі співчуттям. На Соломинку я боявся підняти очі. Це ж треба так зганьбитися!

Для заспокоєння я повернувся до столика, сьорбнув пива та відкусив хліб. Оце так номер!

— Сало, — сказала раптом Соломинка за моєю спиною.

— В смислі? — не зрозумів я.

— В смислі жир. У тебе руки жирні.

- І що? — я придивився до своїх рук, але нічого не побачив.

— Ти мацав присоски, і вони тепер не липнуть. Жир не дає.

Тю!

Господи, як усе просто! Я засміявся, хоч насправді хотілося плакати. Агент Української Галактичної Служби (тобто поки що практикант), супербойовик і супершпигун у самому найближчому майбутньому — і що? Сів у калюжу перед очима дівчини, і тепер вона ж його і заспокоює. Ганьба. Якщо хтось узнає — засміють! У нашій Службі хлопці веселі.

Звичайно, що я одразу помив руки та дротики, але думати ні про що інше вже не міг, а тому далі кидав неуважно і ліквідувати фору в сімдесят три очки не встиг. Тим більше що Соломинка виявилась досвідченим гравцем. Чи принаймні здібним. Інакше кажучи, я програв під схвальні вигуки бармена та нечисленної публіки.

Ми потисли руки, тепер уже зовсім не жирні, але хіба це мало якесь значення?

Все, до цієї кав’ярні більше не ходжу, щоб не нарватися, не дай, Боже, на знайомих та не перетворитися на притчу во язицех.

А бажання в мене було дуже важливе. Справа в тому, що до Києва приїхала знаменитість. Майстер жіночого у-шу, власниця дев’ятого дану із вправ з макогоном, десятого — із фехтування рогачем, незліченних поясів з рукопашу — коротше кажучи, зірка сучасних бойових мистецтв. І завтра, а точніше, вже сьогодні, бо ми із Соломинкою загулялися далеко за північ, відбудуться показові виступи.

Не буду хвалитися, але у свої двадцять два я є