Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

його опікою, здобути значне майно. Федір Ходика, поступаючись брату здібностями, не відрізнявся від нього ні моральними якостями, ні прийомами досягнення практичної мети. Обіймаючи посаду київського райці, він поступово розширив свої зв’язки і вплив у гуртку міської аристократії та на початку XVII століття став добиватися обрання війтом. Але добитися цього обрання було нелегко: посаду київського війта з 1592 року займав представник партії старожилих міщан, Яцько Балика, якого за нормальних обставин сторонники Ходики 18 років не могли зсунути з його місця. Однак з кінця XVI століття боротьба київських міщанських партій ускладнилася дуже важливим питанням, що мало широке значення для життя усієї країни, — було це питання про введення церковної унії, яку гаряче підтримував польський уряд. Тільки-но унія була проголошена на Берестському соборі, вона негайно ж відобразилася на житті Києва: це місто, де перебували найважливіші храми та святині православ’я та яке було садибою православного митрополита, уніати мусили завоювати для зміцнення своєї справи; отож не дивно, що зусилля ієрархів, які підписали унію, і уряду, що їх підтримував, одразу ж були спрямовані на те, щоб оволодіти київськими церквами і духовними установами. Вже з 1597 року ми зустрічаємо розпорядження про відібрання Києво-Печерської архімандрії від ревного поборника православ’я, архімандрита Никифора Тура, про передачу митрополичих і монастирських маєтків у розпорядження митрополита Михайла Рогози, який прийняв унію, та його наступника Іпатія Потія, про передачу уніатам київських церков та монастирів і т.д. Але ці розпорядження довго залишались без наслідків: київське духовенство, як світське, так і чернече, не визнало унії та не хотіло підпорядковуватися владі уніатських митрополитів; спроби оволодіти церквами були відбиті за допомогою київського населення; уряду необхідно було опертися на якусь впливову партію в місті та спробувати провести задуману справу з її допомогою. Уряд звернувся до гуртка міської аристократії, що переважно складався з прийшлих осіб, ні походженням, ні солідарністю переконань не пов’язаних з масою жителів і готових служити будь-якому напрямку заради задоволення особистого користолюбства та честолюбства. Головним представником цього гуртка в даний час був райця Федір Ходика, що давно вже чекав на зручну нагоду за допомогою уряду посилити свій вплив у місті; він одразу ж заявив себе ревним поборником унії та вірним слугою уряду і не переставав підбурювати як уніатського митрополита, так і польського воєводу застосовувати суворі заходи для проведення насильницьки задуманої релігійної переміни.

Тим часом турботи уряду про введення унії, подібно до селянських і козацьких заворушень, що саме розпочалися, робили становище краю все тривожнішим. Через невдоволення населення жорсткі дії польського уряду та партій, які він підтримував, спричиняли все різкіші спалахи в народних масах. Збиралася повільна гроза, яка мала сорока роками пізніше вибухнути страшною катастрофою; але для людей гарту Ходики майбутнє країни було байдужим: зазвичай, люди безпринципні, для яких найважливішим є задоволення винятково особистих інтересів, зосереджують усю свою увагу та діяльність на сьогоденні, про майбутнє вони не думають, чим більш неясний і тривожний загальний стан суспільства, тим зручніше їм кидатися на поживу.

В обстановці накопиченого роздратування і у місті, і на всій Київщині, 1609 року київським воєводою був призначений чоловік рішучий і крутої вдачі, але вельми енергійний, розпорядливий і з репутацією досвідченого адміністратора та вмілого полководця. Це був Станіслав Жолкевський. Федір Ходика зумів добитися його прихильності, представляючи своїх супротивників — війта Балику та міську партію, що його підтримувала, зловмисними бунтівниками, що добивалися популярності і тому були прихильними до незаконних інстинктів міської черні. Окрім іншого, були дві справи, у яких війт і магістрат своєю пасивною поведінкою спричинили невдоволення властей: одна з них полягала у бездіяльності міського уряду в питанні про передачу православної церкви уніатам і навіть у непрямій підтримці православного духівництва, інша — в тому, що магістрат ухилявся від витрат на відновлення укріплень київського замку. У зв’язку з тривожним становищем у краї, на сеймі 1607 року було вирішено знову відбудувати та зміцнити київський замок і воєводі було доручено покласти витрати на жителів воєводства, переважно на багату міську громаду; але ні населення, ні магістрат не бажали витрачати свої кошти на побудову укріплень, спорудження яких вони, звичайно, не вважали надто бажаним для себе. Обидві справи відразу ж поставили магістрат у неприязні стосунки з воєводою і, разом з тим, стали точками зближення між воєводою та Федором Ходикою і його партією.

Тим часом, розраховуючи на підтримку нового воєводи, уніатське духівництво вирішило діяти сміливіше. У Києві вже кілька років проживав уповноважений офіціал уніатського митрополита Потія, певний Антоній Грекович. 1605 року Грекович, що був тоді лише дияконом, підлягав духовному суду за якийсь скандал, «ексцес», здійснений у стінах монастиря. Ймовірно, він і поплатився б за своє правопорушення, якби Потій, маючи на увазі його відданість унії, не захистив його своєю опікою. Незабаром прихильність до нього Потія зросла настільки, що, швидко підвищуючи свого улюбленця в чинах, він, врешті, зробив його своїм офіціалом і доручив важливу справу — відібрати у православних у Києві церкви та монастирі. Спершу це доручення видавалося дуже складним: Грекович зумів заволодіти, і то не без великих перепон, лише Видубицьким монастирем і, постійно зустрічаючи відмову духівництва та невдоволення населення, не знав, що чинити далі. Але після призначення воєводою Жолкевського він заручився підтримкою міського уряду і вирішив діяти енергійніше. В неділю, на першому тижні великого посту, 1610 року, коли всі приходські священники міста зібралися для проведення собором церковної служби в храмі святої Софії, туди з конвоєм з’явився Грекович, він пред’явив грамоту Потія, що призначала його митрополичим намісником, і, коли духовні не згодилося визнати його, він вигнав їх із церкви, прийняв храм у своє відання та опечатав його. Ці дії викликали величезне обурення народу, присутні в церкві війт Яцько Балика, бурмистри Матвій Мачоха і Денис Мартинович та інші члени магістрату протестували проти вчинку Грековича, оголосили, що місто не визнає його духовної влади, і з погрозами покинули церкву. Того ж дня ввечері натовп народу зібрався біля Видубицького монастиря і один козак з цього натовпу вистрілив із мушкета в Грековича: той ледве встиг урятуватися, вибігши з монастирської огради та сховавшись на березі Дніпра. Духівництво, магістрат, православна шляхта Київського монастиря і козаки, що перебували в Києві, подали скарги на Грековича у гродський суд, звинувачуючи його в насиллі та порушенні порядку в церкві; натомість Потій скаржився на духівництво і членів магістрату за свавілля та докоряв їм, що вони підтримують стосунки з козаками та підбурюють їх до бунту: як доказ, Потій пред’явив листа,