Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

class="book">— Нічого страшного, — мовив Антон. — Зі мною, до речі, теж…

— Що — теж?

— Нічого страшного… Неприємно, принизливо. Все ж таки троє молодих придурків відмудохали дорослого чоловіка з чудовою репутацією в професійних колах української столиці, — він зітхнув, сплюнув рожеву слину. — Але били без серця, скажу я вам… Мене не нудить. У очах не двоїться. Значить, струсу мозку нема. Всередині теж нічого не відбили. Синці заживають.

— Але ж вам усе одно слід…

— Мені, Юлю, слід полежати спокійно. Десь так до ранку. І попити сечогінне. Фуросемід, наприклад. Це збільшує циркуляцію крові. Кров активніше припливатиме до голови, і та перестане так гудіти. Ну, ще що-небудь ноотропне. Можна пірацетам. Та все одно головне — лежати. Відвезіть мене в готель…

— Ніяких готелів! — Гараніна навіть тупнула ногою. — В мене вдома набагато краще. Там у вас будуть усі умови, я навіть лікаря…

— Кажу ж вам — лікареві лікар не потрібен! Хіба якщо вже стане від чогось зовсім погано і я почну помирати.

— Для чого такі дурні жарти? Встати можете?

— Спробую.

Антон дійсно піднявся без сторонньої підтримки. Ще хитало, та в цілому він сам тримався на ногах досить упевнено.

Проте дорогою його раптом розгойдало, стало темнішати в очах, і Юлія, взявши справу в свої руки, просто з дороги набрала потрібний номер, викликавши бригаду «швидкої» до свого будинку. На місце вона і лікарі дісталися практично водночас, Сахновський мляво заперечував, коли його клали на ноші, та санітари легко впоралися з ним. Куди нести, Юлія визначилася відразу — потерпілого доставили на другий поверх, у її спальню. Медики натякнули — краще б десь унизу, хоч на канапі в залі, та хазяйка будинку була невблаганною: в спальні на ліжку чоловікові найкраще.

Антона роздягнули, вклали, вкололи йому заспокійливе та снодійне. Запевнили Юлію — йому справді потрібен більше спокій, ніж серйозне лікування. Коли вони пішли, Юлія запнула вікна спальні завісами, аби потерпілого не розбуркали передчасно сонячні промені, а сама після недовгих вагань спробувала набрати номер Крамаря.

Абонент не міг прийняти дзвінок.

Тоді, ще трошки подумавши, набрала начальника міліції Костюка.

Поза зоною досяжності.

Турбувати його вдома не хотілося. Тому Гараніна змирилася: все може почекати до завтра.

15.

Ніч вона провела на софі в кімнаті для гостей.

А на ранок, зазирнувши в спальню, побачила Антона: сидів на ліжку, схиливши голову. Подумавши, що йому знову зле, Юлія розчахнула двері. Сахновський здригнувся, підвів голову, на неї глянули ясні серйозні очі.

— Де це я? — поцікавився він.

— Хіба забули?

— Вчора щось таке мов вимкнуло…

— А ще козирилися! «Не треба лікаря, я сам собі лікар»… Ви як?

— Ліпше, — признався Антон. — Це, значить, ваш дім і ваша спальня.

— Мій дім і моя спальня, визнаю, — кивнула Юлія. — Між іншим, за таких обставин до мене в гості незнайомі чоловіки потрапляють уперше.

— Мало того, — підхопив Антон, — у нас із вами прогрес у стосунках. Вчора вранці познайомилися, а сьогодні я прокидаюся у вашому ліжку і в мене ниє все тіло. Сподіваюсь, ви не спекулюватимете на моїй порядності?

— Тобто…

— Ну, не вимагатимете, аби я, як порядний чоловік, після всього, що сталося, негайно одружився з вами?

Юлія посміхнулася.

— Коли жартуєте, значить, усе нормально.

— Добре, що хоча б готові звести деякі речі до жартів.

Антон підтягнув простирадло, аби щільніше запнути голі ноги, та все одно вони стирчали з-під краю, і Гараніна зловила себе на думці: вона дуже давно не бачила цього кумедного видовища — чоловічих ніг без шкарпеток, що визирають із-під її простирадла і звисають з її ліжка.

— Мені дзвонили… Ваша машина буде готова до обіду. Тільки…

— Що — тільки?

— Як же ви поїдете? Ви взагалі… доїдете?

— До Києва? Запросто. Тільки не тепер.

— Так, звісно, — Юлія старанно добирала слова. — Ви можете лишатися тут, скільки треба…

— У вас у гостях.

— У мене в гостях.

— У вашій спальні. У вашому ліжку.

Вона, навіть розуміючи усю показову двозначність запитань, все одно не здатна була відповідати Антонові в тій самій манері. Останніми роками всі чоловіки, з якими вона спілкувалася, були або її діловими партнерами, або чоловіками її приятельок, або просто — чужими чоловіками. Юля усвідомлювала, що відбувається зараз, і подумки пояснила це собі: вона не готова спілкуватися з мужчинами просто так.

Хоча — чому просто так? Вчора вона від безвиході прийшла до цього київського лікаря по допомогу, ставлячи якісь свої вимоги і не зовсім уявляючи, чим уся ця, на перший погляд, проста історія може скінчитися.

Отже, вона відчувала себе винною і намагалася в міру сил спокутувати провину. Та в Сахновського, здається, інший погляд на ситуацію, що склалася.

— Так, — промовила вона, силкуючись, аби слова прозвучали якомога буденніше. — Якщо вам так зручно, лишайтеся в моїй спальні та займайте моє ліжко.

— Дякую. Тільки є один момент: в мене в цьому місті теоретично є своя спальня і своє ліжко, — тепер Антон говорив серйозно. — Зараз я спробую подзвонити в Київ, скажу, що потрапив у аварію і мушу ще побути в Жашкові. Між іншим, я не так уже сильно брехатиму… Ну, а потім ми продовжимо спілкування з паном Крамарем.

— Тобто? — не зрозуміла Юлія, і мимоволі в неї вихопилося: — Вам що, мало?

— Навпаки — мені забагато. Всього цього, — він зробив рукою коло в повітрі, — забагато. Дивіться