Володимир Львович Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

– На себя посмотри, угрёбище лесное, – ніздрі Sані роздулись, як каптур атакуючої кобри.

– Не гоніть бєса, й без вас голова болить, – Осинський сів за стіл, глянув на охоронця:

– Давидич, налий мені віскаря. От лише не «лейблу». Чогось фундаментальнішого, – він подивився на екранчик комунікатора. – І собі теж… Отакої з бідним Лепреконом, – обернувся до Ярковського. – Жив собі поживав простий пострадянський мільйонер Анатолій Сахневич, добра наживав, і – гоп-стоп! – брикнув ніжками. Як на мене – гнило брикнув. Не чекав я, чесно кажучи, такого сюрпризу. А що ти, маестро, мені на все це скажеш?

– Ви підозрюєте, що це якось пов’язано з нашим розслідуванням?

– Ти так і будеш питанням на питання відповідати? – гримнув Осинський. – А сам не втикаєш, ні? Кого іншого я, по-твоєму, маю підозрювати? Прибульців з Марса? П’ятнадцять місяців нікого не труїли, все було тихо-мирно. А як тільки ти виліз людей розпитувати, відразу маємо свіжого жмура. В мене, маестро, є лише одна відповідь – ти таки його зачепив. Шакала зачепив. І поки ти добирався до Толіка Сахневича, отой шакалюга зіграв на випередження.

– Якщо пам’ятаєте, я ще при першій нашій зустрічі попереджав вас: ворог нанесе другий удар.

– І ти його спровокував.

– К гадалке не ходи, – підтримав шефа Гаїн. – Горбатыми своими расспросами кодло потревожил.

– Давидич, я тебе не питав.

– Извините, Николай Григорьевич.

– Твоє слово, – Осинський спрямував на Ярковського важкий погляд.

– Може бути. Логіка в цьому є.

– Твої дії?

– Ви казали, що Сахневича вбито у його кабінеті. Я би хотів туди потрапити. Або ж, принаймні, потримати в руках пляшку з тим коньяком.

– Це щось прояснить?

– Так.

– Впевнений?

– Так.

– Що я тобі казав? – Осинський підморгнув Гаїну. – Наш маестро рветься в бій.

– Молодой, гарячий, – вищирився охоронець. – В бой он рвётся. Экспрессом на кладбище.

– Отож бо, – власник «Адміралу» одним ковтком спорожнив стакан віскі. – От що я тобі скажу, Сан Санич: до кабінету ми з тобою тепер не потрапимо. Не вийде. Поки що. А пляшку я тобі дістану. Але теж не сьогодні. Це тепер основний речовий доказ, з ним експерти працюють. Ще якісь варіанти є?

– Я хотів би поспілкуватись з Мерегою. З офіціантом.

Осинський розсміявся.

Потім дав щигля стаканові. Той жалібно дзенькнув й сковзнув до Гаїна. На полірованій поверхні стола залишився мокрий слід.

– Наливай.

Охоронець взявся за виконання. Адміральський зять оперся ліктями на стіл, примружився на цівку золотавої рідини. Ярковський й без телепатії відчув його самовдоволення.

«Алкоголь його стимулює», – відмитив про себе еспер.

– Уяви собі, я передбачив, що тобі закортить потріщати з халдєєм, – сказав Осинський. – Ще вчора передбачив. Він зараз нагорі, в офісі.

– Давайте його сюди.

– Ти готовий?

– Ми готові, – Ярковський зробив наголос на «ми».

– А може, вам краще там потріщати, – Осинський підняв догори вказівний палець. – У цьому бункері смурна енергетика.

– Нормальна тут енергетика.

– Ну, як скажеш, – Осинський кивнув Гаїну.

Охоронець рушив до панелі, що закривала вхід до ліфту.

– Ми будемо спілкуватись утрьох, – повідомив Ярковський. – Я, моя асистентка і Мерега.

– Інтимний процес?

– Щось типу того.

– А якщо він на тебе накинеться? Або на неї? – чоловік Пелагеї кивнув на Sаню.

– Ми дамо собі раду.

– Як скажеш, – повторив Осинський, допив віскі, підвівся й теж рушив до ліфту.

– Ще один момент, – зупинив його Ярковський.

– …?

– Мені потрібні свічки.

– Он там ще є кілька, – власник «Адміралу» вказав на вбудовану в стіну шафу. – І дивіться, не спаліть мені бункер.

Гаїн за кілька хвилин повернувся з офіціантом й відразу залишив конференц-залу. Мерега опинився у темному приміщенні, освітленому лише двома свічками. Їх поставили на стіл обабіч кришталевої кулі. За столом, у кріслі головуючого, розташувався Ярковський, а Sаня сіла біля вхідної панелі ліфту. Так, щоби офіціант міг бачити її лише краєм лівого ока. Цю позицію вона називала «точкою розхитування».

Мерега виявився невисоким молодиком з безбарвним вузьким обличчям і темним волоссям, заплетеним у дрібні косиці. Одягнений у білосніжний кітель та чорні, ретельно напрасовані брюки, у «мишоловці» він виглядав дещо кумедно. Його, певно, висмикнули просто з робочого місця. Якщо офіціант і хвилювався, це ніяк не відбилось на його зовнішньості і поведінці; він радше з цікавістю розглядав Ярковського та його кулю.

Еспер вкотре згадав про переваги телепатії. Він доторкнувся до перенісся, наче шукаючи кнопку увімкнення опції. Дарма.

– Ви знаєте, навіщо вас сюди запросили? – почав він допит.

– Мені сказали.

– Ви готові відповідати на наші питання?

– Залежить від того, про що саме ви будете питати.

– Про події восьмого травня минулого року.

– Я вже про них розповідав. Неодноразово.

– Ми знаємо, – вступила у розмову Sаня. – Але нам також відомо, що ви не були до кінця відвертим.

– Це неправда. Я сказав все, що знав.

– Я читав ваші свідчення, – кивнув Ярковський. – Ви детально розповіли слідчому про сервірування столу та маніпуляції з отруєним шампанським, але при тому жодним словом не згадали про ритуал двох таць.

– Ритуал двох таць? – глипнув очима Мерега. – Це ви про що?

– Чорна таця, біла таця, – промуркотіла Sаня. – Чорна киця, біла киця, на хвостах у них китиці.

– На столі було дві таці для келихів – чорна і біла, – нагадав Ярковський.

– Так, здається, – погодився офіціант. – І що з того?

– Ви знали, що в салоні Пелагеї Вержо існують два ворожі одне одному угруповання, кожне з яких п’є шампанське, так би мовити, зі «своєї» таці?

– Ні, не знав. Мене таке не цікавить.

– Невже? – муркнула Sаня.

– Так, – обернувся до неї Мерега.

– Ви ж обслуговували вечірки Вержо на постійній основі? – хитро посміхнулась дівчина.

– На постійній основі їх обслуговував наш ресторан, – офіціант посміхнувся у відповідь, як здалось Ярковському, рефлекторно. – Хто саме буде працювати на зібраннях у Пелагеї Дмитрівни, вирішувала наша менеджер Таня. Якщо вона посилала мене, то працював я.

– Ми вас зрозуміли, – кивнув Ярковський. – Ви пам’ятаєте, скільки було пляшок шампанського?

– Так, пам’ятаю. Їх було дві.

– Чому так мало? Там було двадцять п’ять гостей.

– Ви помиляєтесь. Було двадцять три запрошених до вечері. Ви порахували Пелагею Дмитрівну з Миколою Григоровичем. Але ж вони не були гостями. Ми вже мали досвід щодо кількості алкоголю. Мені казали, що Пелагея Дмитрівна зберігала якісь там військові звичаї і не заохочувала чоловіків до шампанського. Того вечора було дванадцять жінок. Я на дві таці поставив дванадцять келихів. Ті пляшки були великі. Одна пляшка йшла на шість келихів. Шість келихів з золотими поясками і монограмами на одну тацю і шість на другу. На попередніх вечірках не всі жінки пили шампанське… До речі,