Ігор Маркович Росоховатський - Яким ти повернешся?

— Знаємо ми ці хитрі штучки!

Молодчики перетнули шлях перехожим, примушуючи їх скандувати гасла. Сигом помітив у натовпі “філософа”. Стало сумно — сигом не любив торжества глупоти. Він подумки докорив “філософа”: “Ти чиниш нерозумно, дозволяючи дурням так поводитися. Дійде черга й до тебе”.

“Що можна зробити? Я один, а їх багато”, — подумав “філософ”, підспівуючи головорізам.

— А ти чого не радієш разом з нами? — закричав Куршмітс сигому, на всяк випадок відступивши подалі. — Чи ми не досить гарні для тебе?

Сигом не міг збагнути, чого ці люди не погоджуються з очевидним. Він не хотів скористатися своїми телепатопідсилювачами, він намагався усе з’ясувати сам.

— Але ж ви подумайте: спочатку — іноземці, потім ті, хто не згоден з вами; ті, хто вам не до вподоби, хто вам невигідний…

— Він провокатор! — заверещав Куршмітс. — Бий його!

“Невже вони все ще не зрозуміли мене?” Сигом устиг промовити:

— Я ж турбуюся про вас…

Залізний лом просвистів над його головою.

…Через кілька хвилин сигом поплівся геть од купи мертвих тіл. Він брів, похиливши голову, все ще шукаючи глузду в почутих словах, бурмотів їх під ніс:

— Знаємо ми ці хитрі штучки… Хитрі штучки…

Під його ногою затріщало скло. То були окуляри “філософа”…

— Пам’ятаєш книгу про дітей Спарти? — запитав Творець.

— Про те, як кволих дітей кидали із скелі? — перепитав сигом.

Це не дуже сподобалося Творцеві, але він, не зробивши зауваження, вів далі:

— Вони були далекоглядні. Глянь на моїх предків, — тицьнув пальцем на портрети батька і діда, що висіли на стіні. — Це обличчя сильних і мужніх воїнів. Ясний погляд, вольове підборіддя, обличчя людей, що не знають сумніву. Зверни увагу, як вони схожі один на одного і як я схожий на них. Але вони передали мені в спадщину не тільки голубі очі й біляве волосся. Я маю від них залізне здоров’я, міцні м’язи, силу і витривалість. Однак буває інакше. Квола дитина — це не просто немічний воїн у майбутньому. Він передає свої хвороби і вади дітям, онукам, правнукам. Їх стає більше й більше. Розумніше вбити кволого, ніж потім має виродитись увесь рід.

— Це ясно, — погодився сигом.

— А сьогодні цілі народи стоять перед такою проблемою. Століттями саме життя вбивало кволих. З десятьох дітей, що народжувалися на світ, виростало тільки одне, найсильніше. Всі інші гинули від хвороб і голоду. Але успіхи медицини, які так радували нас, і поліпшення умов життя призвели до того, що з десяти новонароджених виживають усі. І серед них — дев’ять неповноцінних. Потім од них народжуються діти, успадковуючи хворобливість, духовну убогість, м’якотілість, нерішучість. Їх кількість росте, як лавина, загрожуючи виродженням усьому людству. Наймудріші з учених вказували людям на цю небезпеку. Вони закликали жінок відкинути так звану сором’язливість і мати дітей од найкращих рекомендованих чоловіків. Та в діло пішли надумані поняття гуманності і вірності — і люди не змогли переступити через забобони. Були, правда, спроби провести в життя мудрий принцип…

Творець так тяжко зітхнув, що сигом не посмів будь про що спитати. Він зрозумів, що з тими, хто хотів провести в життя мудрий принцип, сталася біда.

— Але ти… Ти повинен врятувати, відродити мій народ і знову поставити його на ту височину, якої він вартий! — Підборіддя Творця вперто випнулося, глибока борозна розділила надвоє невисоке бліде чоло.

— Швидше кажи, що треба робити! — вигукнув сигом.

— Почнеш із цього міста. Підеш у пологові будинки. У тебе є мікроскопічний і рентгенівський зір, хімічні аналізатори і органи-лічильники, приймачі енергії і випромінювачі. Ти не можеш помилитись. Оглянь дітей. Перевір їхні організми. Розшифруй спадковий код. І здійсни те, чого не змогли зробити люди. Поки немовлята ще нічого не розуміють і не знають, що таке страх, знищ кволих і хворих. Залиш найсильніших!

— Це розумно, — сказав сигом. — Я негайно виконаю твій наказ!

— Тільки намагайся робити все так, щоб малюки не встигли відчути болю, — зауважив Творець.

Сигом летів над містом, увімкнувши захисну оболонку, і це зробило його невидимим. Величезний багатокутник з рухомими цятками і лакованими коробочками був наче марево. Здавалося, ось-ось дмухне вітер — і марево зникне, розлетиться. Вія думав: “Щодня там виникають нові цятки — а навіщо? Чи зможу я дізнатися про це? Чи вже знаю — для того, щоб створювати сигомів?”

Він залетів крізь вікно в пологовий будинок, прошмигнув повз сестру в палату, де лежали немовлята. На якусь частку секунди затримався біля крихітної істоти, подивився, як вона прицмокує губами. Він ніколи не розумів, чому така істота, навіть хвора й неповноцінна, збуджує ніжність у цілком розумної жінки чи чоловіка і чому вони витрачають на неї стільки сил і часу. “Це програма