Наталія Очкур - Містичний вальс

— Я зайду до нього на хвильку, — холодно повідомила вона. — Тільки щоб дати зілля.

Ніхто й не думав її затримувати.

У спальні короля знов царювали штучні сутінки — вікна були завішані сірими полотнами, видно, на його прохання — яскраве сонячне світло болісно подразнювало запалені від безсонних ночей та побічного ефекту ліків очі володаря. І Світлана неждано зраділа цій напівтемряві, немов старій, добре знайомій спільниці, на яку можна покластися у важливій справі. Ця тьма, нехай і не суцільна, допомагала Дані приховувати свої істинні почуття, зберігаючи на обличчі маску ввічливої незворушності. А щодо ліків… то їх вона набирала в шприц автоматично, майже навпомацки, і, тільки випускаючи повітря, трохи відсунула завісу з нижнього вікна.

— Ви можете зняти її, — промовив король, та Дана не відізвалася. Мовчки вона підійшла до ложа і, провівши пальцем по пружних м’язах пацієнта, переконалась, що гематоми немає. Дивина, та й годі. Зазвичай, після цих антибіотиків такі ґулі на сідницях виростають — цілі пагорби. Чи він грілку прикладав?

Саме так. В увесь зріст.

Зробивши укол, дівчина промацала свою торбинку, що так і лишалася лежати на підлозі, біля ліжка короля, на предмет наявності ампул. Залишалось ще дві повні — вечір та ранок. А потім вона може бути вільною. Може йти.

Куди?

Хороше питання. Шкода лишень, що відповіді нема.

— Ви чомусь сердитесь на мене? — ця тиха фраза пролунала так, наче хтось клацнув батогом. Світлана пересмикнула плечами.

— Ні. З чого ви взяли?

— Ви не розмовляєте зі мною.

— А я повинна?

— Ні, якщо вам не хочеться, — сумно погодився король.

— Але мені хотілося б, щоб ви захотіли. Я звик до вашого голосу. Він дивовижний. Ніжний, як лебединий пух, навіть коли ви говорите різко та уривчасто, як-от зараз. Скажіть іще що-небудь.

— Вам слід відпочити.

Король зітхнув:

— Вам говорили, що я задихався?

— Так.

— І що?

І я бігла боса, збиваючи ноги у кров, від воріт до палацу, бо думала, що ти помираєш.

— І я прийшла перевірити, як ви. Щаслива, що то була лише…

— Що?

Коханка.

Лана ніяк не могла втямити, на якій підставі вона почувається зрадженою. І чи жінки потребують для цього якихось підстав взагалі?

— Помилкова тривога.

— Це я їм так сказав.

Лана, що вже прямувала до дверей, завмерла, а потім озирнулась.

— Що?

— Я сказав їм, що то вони схибили. Що сплутали… так я їм сказав.

— А насправді?

— Ви тільки не картайте себе, — пристрасно зашепотів король, — ані хвороба, ні, тим паче, ваше зілля тут ні до чого. Я дійсно задихався, тому що… утім, не має значення. Це тривало всього одну хвилину.

Світлана не витримала і, присівши на краєчок ліжка короля, взяла його за руку — так, як робила це в першу ніч.

— Інколи досить і хвилини.

— Я знаю. А ви дуже злякалися?

— Ледь ноги не віднялися, — чесно зізналась вона. — Та я навіть знаю причину, з якої вони кінець-кінцем мені прислужились.

— І яка ж вона, та причина?

— Мені треба було поспішати до вас.

Довгі пальці короля обережно стиснули її руку.

— Спасибі.

— Це мій обов’язок.

Володар загадково всміхнувся і перевів розмову на інше.

— Ви були дружкою у Зоряни?

— Так. Тільки у радника чомусь не було боярина, якщо, звісно, не рахувати сімох сивочолих похмурих дядьків, котрі узивають себе Радою Старійшин, і їхнього не менш похмурого голову. Може, хтось із них вважається…

— Ні. Це такий звичай.

— На кшталт того вашого купання в крижаній воді?

— Ну, не зовсім, але щось подібне є, — король перевів дух — вдихати глибоко йому все ще було важко. — Чоловік, беручи шлюб, нічого не втрачає, тоді як жінка…

— А свободу?

— Даруйте, що?

— В нашому краї чоловіки вважають, що шлюб — це кайдани, в які заковується холостяцька вольниця!

— І з такими поглядами вони все ще одружуються? — король похитав головою. — Неймовірно. А чому?

— Що «чому», мій володарю?

— Чому вони тоді беруть шлюб? Від якої волі відмовляються? Спитайте в них це!

— Питала, і неодноразово.