Тетяна Тиховська - Паперова лялька

припиняє бути іконою для радянських людей тільки в 1956 році, коли на офіційному рівні заговорили тепер уже про культ його особи.

Зоя вже закінчувала навчання. В її групі більшість студентів були хлопчаки. Інші дівчатка цією обставиною вправно користувалися: мали одночасно по кілька кавалерів. А у Зої доки не було жодного.

Зоя могла з натхненням розповісти щось про геологічні ери та періоди; з блискавичним гумором обговорити цікаву шахову комбінацію. А от коли треба було пококетувати з хлопцями, попускати бісики очами, та й просто приязно побалакати, ставала скута і мовчазна. І це ще було не найгірше – могла бовкнути щось недоречне, що викликало глузливий сміх.

Останнього літа група виїхала на палеонтологічну практику до Прибалтики. Вони мали шукати серед балтійського пісочку ендоцерасів – вимерлий рід головоногих молюсків. За життя ці тварини мали довгу загострену наче ракета оболонку. Декотрі з них були справжніми гігантами розміром десь з телеграфний стовп. Але в Прибалтиці траплялися тільки невеличкі екземпляри щось із 20–30 сантиметрів.

Неабиякою удачею було знайти не потрощену мушлю. І що там вона нагадували хлопцям, невідомо, але у них викликало гомеричний сміх цілком безневинні запитання: «Якої довжини в тебе ендоцерас?», «А в тебе?». З жартами хлопці чіплялися і до дівчат: а як же інакше! У Зої якось спитали: «Який ти бачила найцікавіший ендоцерас?». І вона, не відчувши пастки, сумлінно почала описувати: «Овальний, гладенький, з симетричним сифоном…». І не закінчила, бо хлопці просто вибухнули реготом. Що то молодість…

В ті часи студенти не мали де спілкуватися поза стінами університету. Тож збирались по черзі у когось вдома. Звісно ж, в кого була можливість бодай сісти всім. Це були цілком безневинні посиденьки.

Зоїна родина мешкала в великій квартирі в самому центрі Мінську. Якось Зоя наважилася запросити й до себе співучнів. Вперше і востаннє. Хвала Богові, нічого не побили, не потрощили. Але Зоя ані на мить не змогла забути, що вдома хазяйка не вона, а мачуха. На столі стояла вазочка з цукерками. Зоя запізно схаменулася, що не заховала її, бо під кінець вечірки залишилися тільки обгортки. Що тепер скаже Федосіївна?

Вона таки сказала, тільки не про цукерки. Незабаром після вечірки мачуха звернулась до Зої:

– Скажи, навіщо тобі ці жовтороті молодики? Один сіренький коток та на шиї мотузок. Не зважай на них. От аби одружитися з військовим, та більш поважного віку, ніж твої студенти, то хоч пожила б за ним безтурботно!

Зоя в голові швиденько переклала промову мачухи: хоче чим швидше здихатися мене. Може, так і було. При зовні рівних відносинах мачуха з пасербицею геть не знаходили спільної мови.

Якось Зоя була вдома одна. В двері постукали: хтось прийшов. Зоя відчинила. На порозі стояв військовий з досить помітним шрамом через ліву щоку і численними медалями на грудях. Зрозуміло: воював.

– Ви до тата? – ввічливо спитала Зоя.

– Ні… До Вас, – трохи ніяково відповів гість.

– То заходьте. Що Ви хотіли? – у Зої навіть думка не майнула, заради чого той міг прийти. Може, допомогти по математиці – тепер багато військових поновлювали навчання, а після чималенької перерви шкільні знання геть забулися.

Гість помовчав, наче не наважувався почати. Зоя не квапила, ввічливо мовчала.

– У мене немає жодної рідної душі. Всі загинули під час першого ж бомбування Мінську. Всі: батьки, дружина, маленька дочка… Я пройшов всю війну від першого до останнього дня – і вижив. Тільки навіщо, коли я залишився сам-один?

Зоя слухала співчутливо, але все ще не розуміла, до чого тут саме вона? Може, шукає хатню робітницю або куховарку? Та Зоя й не вміла куховарити. На кухні панувала Федосіївна: вона смачно готувала. Іноді на чорнові роботи допускалася Натка. А Зою не кликали – вона й не напрошувалася.

Гість вів далі:

– Я солдат. Я не вмію залицятися до дівчат. Тому скажу одразу: будьте моєю дружиною. – Гість трохи помовчав і додав: – Ви гарна.

Зоя назовні наче скам’яніла, а в душі закипала від люті: це мачуха! Це вона знайшла їй цього добродія! Що вона собі надумала – він же старший за Мафусаїла! І чого це вона пнеться влаштовувати її долю?! Оце вже кого спитаю востаннє про шлюб, то це мачуху!

Так Зоя говорила подумки, а вголос чемно, але твердо відказала:

– Мені дуже лестить Ваш вибір, повірте! Але Вам потрібна мудра доросла жінка, яка зможе розділити і розвіяти Ваш смуток. Я в такій ролі себе не вбачаю. Вибачте.

Гість начебто і не дуже здивувався відмові.

Зоя вирішила нікому нічого не розповідати. А ввечері по поведінці Федосіївни зрозуміла, що та вже все знає про останні новини. Вона крадькома кидала на Зою запитальні погляди, та розмову про відвідини потенційного нареченого не заводила. Відчувала, що це буде надарма.

Вже наблизилось розподілення після закінчення інституту. Зоя закінчила навчання блискуче, з червоним дипломом, тож мала перша обирати з усіх вакансій. Їй пропонували залишитися на кафедрі, попрацювати, а там і про дисертацію можна подумати… Але Зоя продивилася увесь перелік і обрала золоті копальні в Гірській Шорії. Віталік від її вибору був у захваті! Це було бозна-де – в Західному Сибіру. Зате якнайдалі від мачухи.

Федосіїївна спересердя