Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

підйом і догляд коней. Стомлений, але щасливий і радісний, Коля порався коло Європейця. З-за далеких дерев сходило велетенське полум’яне сонце. Весело й дзвінко іржали йому назустріч коло прив’язу коні і брязкали залізними чомбурами.

Того ж дня Коля одержав від Наталі листа, в якому, вона між іншим писала:

«…Любий мій, тепер напишу тобі про те, що трапилося вже давненько, але я тобі не хотіла тоді писати про це, щоб ти не тривожився. Та тепер це мене чомусь мучить, що ти не знаєш. Так от, уявляєш собі, що відомий тобі наш товариш Базилевич зайшов до мене і, уявляєш, кинувся мене обнімати й цілувати. Я розмахнулась і добре-таки дала йому за це ляпаса. З того часу про його — ні слуху, ні духу. Перестав навіть ходити чомусь на ячейку…»

…Ввечері, перед самим від’їздом, Коля забіг до Соні попрощатись. Назустріч йому вийшла широкозада тітка, певне, Сонина мати.

— Соні немає, — сказала вона, — поїхала зі своїм нареченим до міста.

— З нареченим? З яким нареченим? — запитав Коля, почуваючи раптом, що його коліна дрібно затанцювали.

— А з Володимиром Дмитровичем, з Кряком.

Коля відчув себе таким маленьким і приниженим. Але раптом щось спалахує йому в зіницях. Він робить крок уперед і твердо, спокійно питає:

— А можна мені лишити їй записочку?

І ось він знову в затишній Сониній кімнатці. Нічого не змінилося за добу. Столик із шухлядкою, невеличке люстро на стіні. Он на тому стільці сидів Кряк…

Коля швидко водить олівцем по папері, і звідти стрибають на нього горбаті сполохані літери. Підняв очі: на порозі стоїть та ж сама товстозада тітка.

«Такою, мабуть, буде років через п’ятнадцять і Соня», — мигтить у нього думка. Швидко написав:

«Соню, наш ескадрон зараз виїздить, заходив попрощатись і не застав тебе вдома. Довідався, що ти поїхала до міста зі своїм нареченим. Щасти тобі доля! До речі — випадково прочитав на листівці з Мазепою відомий тобі надпис про Україну. Взагалі я чудово розумію твого нареченого і ніяк не можу зрозуміти тебе. Так, не можу. Цьому правда. Прощай! Ще раз — щасти тобі, доля! Прощай.

Коля».

Підкреслив скрізь слово «наречений», згорнув записку і віддав тітці.

Надворі вже йшла метушня. Червоноармійці хапливо виводили коні, нашвидку сідлали їх і скакали до збірного пункту. Услід їм крутилась стовпом курява, гавкали собаки і бігла цікава білоголова дітвора.

Приміщення штабу ескадрону було невеличке, всього одна кімната, наскрізь прокопчена тютюновим димом.

Командир ескадрону тарабанив пальцями по столі і, здавалося, щось уперто, настирливо обмірковував. Комчоти також мовчки обіперся на стілець і неуважно пускав кілечками дим із цигарки під стелю. Нарешті комескадрону зробив різкий рух і глянув на Колю.

— Ви — товариш Шпак?

— Так, товаришу командире, — промовив Коля і витягнувся струнко.

— Так от, товаришу Шпак, — командир глянув на комчоти, — до нас в ескадрон прийшов із штадиву наказ виділити когось із червоноармійців до N-ської конвойної команди.

Коля почув назву свого рідного міста, і йому тихо йокнуло серце.

— Ви, товаришу Шпак, — продовжував командир, — приїхали сюди, здається, з N?

— Так точно, товаришу командире.

— Так от, ми вирішили перевести до N-ської конвойної команди саме вас. Тим паче, що через якихось кілька місяців ви однаково демобілізуєтесь і однаково їдете до N. Ви не заперечуєте? — посміхнувся командир.

— Я дуже вам дякую, товаришу командире, — промовив Коля.

Комчоти кинув недопалок і сказав:

— Значить, товаришу Шпак, можете йти й зараз же готуйтесь до подорожі. Завтра ранком мусите вже виїхати. Документи вам заготовляють.

Коля не пам'ятає, як він вийшов із штабу. Серце його тремтіло з великої бурхливої радості…

— До N, до N! Наталя, Наталинко моя! — шепотів він у якомусь захваті. — Наталочко, люба, кохана!

Нараз він глибоко втягнув у себе повітря, і вся радість хвилею збігла кудись далеко-далеко. Він пригадав останній лист Наталин, де вона писала йому про Базилевича. Зробилось ураз тоскно й порожньо. Ніби камінь якийсь навалився на груди і давив, давив…

X

Круто змінилося все життя Базилевича. Він цілком увійшов у коло нових облич, нових відношень. Іноді він почував себе закутим у якийсь живий ланцюг, через який він уже ніколи не зможе переступити. І кільцями цього ланцюга були чиновничок, полковничиха Ганна Карловна, громадянин Вульферт (він же — Нон), мопсик Мухомор, чернець Федоська і Зізі.