Інна Роміч - Любов у спадок

було б відшмагати лозиною, — вона вперла свої сухенькі руки в боки. — Хочеш чи ні, але ти поїдеш у обитель Ромсі найближчими днями. Тим більше, що ви вторгували досить грошей на ярмарку в Хоїку. На якийсь час вистачить заплатити за навчання.

Щоки в Еріки спалахнули. Вона обурено втупилася в свою виховательку. Схоже, тут усе вже вирішили за неї. Невже її повезуть силоміць? Ні, ніколи! Вона не дозволить так із собою поводитися. Та вона краще втече! Несподівано ця думка дуже припала їй до смаку. А що, як справді…

Дівчина зітхнула й додала своєму обличчю замисленого виразу.

— Я подумаю, — опускаючи вії, проказала вона тихенько. — Може, ти й маєш рацію…

Кетрін радісно сплеснула руками.

— Ну ось і добре! Бо затялася: не поїду, не хочу…

— Але якщо я справді не хочу? — з болем у голосі мовила Еріка й благально глянула на неї.

Може, вона все-таки зглянеться, попросить батька? Ні, схоже, навіть Кет не хоче зрозуміти її. Стара нянька пильно дивилася на неї та хитала головою.

— Ет, люба, скільки разів ще тобі доведеться робити, чого не хочеться! Настав час звикати, дівчинко моя. Ти ж тепер доросла, а доросла людина зобов'язана думати й про інших. Ну-бо, давай витремо сльози.

Вона швидко обійняла її, легко пригорнула до себе й відразу відпустила.

— Лягай-но краще спати, — Кетрін критично оглянула свою вихованку. — На свіжу голову все простіше. Помолись на ніч святій Катерині, покровительці обителі Ромсі, щоб подбала, аби твоє перебування там було щасливе. Добраніч, Еріко.

Нянька пригнула її голову до себе, легко торкнулася чола своїми сухими губами.

— Спи, люба. Не забувай, що ми всі тебе любимо. І я, і батько, й брати…

— Я теж, — зітхнула Еріка, на мить притискаючись щокою до її зморшкуватого обличчя. — Я теж люблю… вас усіх.

Несподівано для себе вона зрозуміла, що зараз розплачеться. Серце раптом защеміло від туги, схотілось увіткнуться обличчям у залатаний фартух своєї старої няньки, як вона завжди робила в дитинстві, коли її хтось кривдив, виплакатися, розповісти, як їй погано…

— Добраніч, Кет, — з опущеною головою пробурмотіла Еріка вслід бабі, яка вже виходила зі спальні.

Ще мить дівчина стояла посеред кімнати нерухомо, дослухаючись до кроків, що шаркотіли на сходах, згасаючи. Її обличчя було похмуре та зосереджене, ніби вона приймала якесь важливе рішення. Нарешті вона рішуче ступнула до віконця й опустилася перед масивною дерев'яною скринею, присунутою до стіни.

— Пробач мені, Кет, але святій Катерині я не молитимуся, — пробурмотіла Еріка, підіймаючи важке віко скрині, де зберігалися всі її немудрі пожитки. — Ти, напевне, й не помітила, але я вже доросла.[29]

Вона швидко почала порпатися в скрині, викидаючи просто на підлогу речі, які їй могли придатися. Так, теплий плед, шкіряні штани, які вона частенько надягала під спідницю, коли їздила верхи, колет… Шкода, він уже затісний — Кетрін пошила його, коли їй сповнилося тринадцять, і тепер він ледве сходився на грудях. Еріка критично оглянула себе. Все одно, вона швидше схожа на худорлявого хлопчиська, ніж на дівицю. Вона презирливо пирхнула. Ха! Шляхетна леді! Смішно навіть думати, що вона коли-небудь зможе хоч трішечки бути схожою на шляхетну пані. В тих біла шкіра, пещені ручки, пишні форми, а в неї? Руки в задирках, замурзане обличчя, та й сама — шкіра та кістки.

Еріка зітхнула, але відразу подумки дала собі стусана. Ніколи сумувати та зітхати! Вона прийняла рішення, і не відступить, бо не має анінайменшого бажання вирушати в цей бісів монастир, де її змушуватимуть учити молитви, робити реверанси та вишивати. Надто добре уявляла собі, що таке монастирські порядки. Ні вже, дзуськи, вона туди не поїде. Нізащо не проміняє свій Тейндел на якийсь там Беверлі! Тут вона господарка, а там?

— А там я буду годованкою, бідною і жалюгідною, котрій кожен зможе нагадати, ким була її матуся, — крізь зуби промовила Еріка, тугіше затягуючи вузол із пледом.

Шкода, що нема кинджала. Вона з жалем згадала той, недавно виграний на змаганнях у Хоїку. Навіщо вона віддала його цьому шотландцеві? Зараз зброя придалася б.

Еріка нахилилася над своєю лежанкою та взяла з неї люстерко, що його віддала їй Кетрін. Подумала мить і швидко запхала собі за пазуху. Так надійніше. Їй не хотілося залишати єдину річ, яка нагадувала про матір. Кетрін казала, що воно принесе їй удачу…

Кинула останній погляд на свою спорожнілу кімнату, тихенько відчинила двері. У замку стояла тиша. Напевно, всі давно вже спали й бачили десятий сон. Намагаючись ступати безгучно, Еріка почала спускатися сходами. Цікаво, скільки лишилося до світанку? Зважаючи на все, зараз глупа ніч. Що ж, це добре. У такий час навряд чи хтось зі стражників або домашніх помітить її. Тим більше, що вибиратиметься вона не ворітьми.

Звичайно, доволі небезпечно в темряві скрадатися стежкою, що веде з замку крутим південно-західним схилом, але нічого не вдієш, кращої нагоди вислизнути могло й не трапитись. Що, як батько вирішить відправити її вже завтра?

Ця думка змусила дівчину трохи прискорити крок. Один із щаблів огидно зарипів під ногою, і відразу вона почула чийсь стогін. Кинула переляканий погляд униз і застигла з однією піднятою ногою. Там, у великій залі, впустивши голову на стіл, спав батько.

Боже, він так і заснув просто на неприбраному столі. Еріка похитала головою. Батько міцно спав, підклавши під голову одну руку, волосся безладно