Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Книги для дітей » Хатинка в морі 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Хатинка в морі" автора Валерія Володимирівна Іваненко. Жанр книги: Книги для дітей / Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 41
Перейти на сторінку:
class="book">Олениха лизала його в губи. Вона зрозуміла, що синок натрапив на саламандру, у якої шкіра виділяє пекучу отруйну рідину. Мати віджбурнула ногою огидне створіння і швидко побігла з Ласунчиком туди, де росла цілюща трава.

Ласунчик пожував цю траву і невдовзі перестав відчувати біль.

Він знову весело вистрибував.

* * *

Олениха побачила, що на шубці в оленятка потроху почали зникати жовтенькі, неначе сонячні, плямки. Та вони тепер були вже ні до чого, навіть шкодили, бо і в похмурий день здалеку їх легко помічали.

Одного ранку оленятко дуже здивувалось. Знайомі дерева наче скинули свій зелений одяг і вбралися: одні — в сонячно-жовте, а інші — в яскраво-червоне листя. А потім небо перетворилося із синього на сіре з великими хмарами. Частіше ішов дощ. Пташки великими зграями кудись відлітали, а ті, що лишились, чомусь не співали так дзвінко й весело, як улітку. І раптом Оленятко побачило щось незрозуміле.

Звідкись налетіли рої білих мух. Вони сідали на землю і вкривали її білою ковдрою. Ласунчик лизнув її. На язику стало мокро, холодно, але нічого не лишилось. Так відбулось перше знайомство Ласунчика із снігом.

Мама-олениха показала малюкові, як треба розгрібати копитами ямку. Оленятко побачило, що там, під снігом, є травичка, яку можна їсти, але знайти її було дуже важко.

Це надійшла зима. Ой, як було холодно! Від мами оленятко знову відходило тільки недалеко.

* * *

Галявину оточували засніжені сосни і смереки. Віти дерев похилились від снігу. Він щільним шаром лежав на них. Тут панувала тиша.

Несподівано одна з гілок ялини здригнулась, грудка снігу впала додолу. За мить, обережно ступаючи маленькими копитцями, на галявину вийшло оленятко. Воно пильно оглянуло все навкруги і несподівано помітило купу сіна. Спокусливі пахощі залоскотали ніздрі Ласунчика.

— О, я давно не їв травички! Адже все вкрите пухнастою білою пеленою. Треба покликати маму. — І воно повернуло до лісової хащі.

Оленятко зробило перший крок і зненацька загрузло у глибокому снігу. Та воно наполегливо й обережно витягло передні ніжки і поставило їх далі вперед. Потім переставило задні. Так воно й прямувало до мами-оленихи, яка даремно розгрібала сніг, шукаючи якоїсь поживи.

Ласунчик, звівши мордочку вгору, ткнувся носом мамі у шию, а потім побіг до галявини.

Олениха відразу ж зрозуміла: щось схвилювало її малюка. Треба самій подивитись. Вона великими стрибками поспішала за ним.

На галявині здивована олениха побачила сіно; постояла і, переконавшись, що небезпеки нема, разом з сином почала жувати… Це ж вони з малим наїдяться досхочу, може, вперше за зиму!



Навіть мати не розуміла: звідки міг взятися тут цей стіжок?

Олені не помітили, що дві пари очей пильно стежать за ними.

Ці оченята належали двом хлопчикам: чорні, як вуглинки, — чорнявому Сашкові і блакитні — білявому Іванкові.

Сашко злегка відвів гілочку, що заважала йому дивитись, і звідти посипався сніг.

Іванко відразу розсердився на приятеля.

— Та ти що — здурів. Знаєш, як олені все чують! — зашепотів він. — Помітять і в ту ж мить втечуть, і невідомо, чи повернуться. Варто було такою небезпечною стежкою дертись аж сюди на гору!

Сашко зніяковів. Статечний Іванко завжди його стримував. Він жив ближче до лісу і поводив себе тут, наче хазяїн. Сашкові здавалося, що Іванко все знає.

— Та я хотів оленів краще роздивитись.

— А тепер вони втечуть хтозна-куди, — сердито відповів Іванко.

— Стривай, Іванку, — заспокоїв його Сашко. — Нікуди вони не втечуть. Бачиш, з якою насолодою хрумкають сіно? А звідки ж тут воно?

— А що ви за парубки?— зненацька почувся голос. — Чого ви тут тварин полохаєте?

Хтось поклав руки на плечі обох хлопчиків.

— Ой! —скрикнули обидва. — Лісник! Вуйко Гнат!

— Так, лісник, і тому забирайтеся звідси. Нема чого тварин турбувати. Ходімо зі мною. Мені саме треба у ліс­ництво,

— Та ми ж нічого, ми тихенько... Це ж так цікаво на оленів подивитись. Особливо малий, такий кумедний, — ска­зав Сашко.

— От я вам дам кумедного! Теж мені знайшли зоопарк. Адже олені у себе вдома і вас у гості не запрошували.

Вони вже були далеченько від оленів.

— Скажіть, — спитав Сашко, — а хто це сіно підклав?

— Та це ж моя ділянка, я й підклав, — відповів вуйко Гнат. — Під осінь ми запаслись сінцем, навіть з полонини то­вариші завезли.

До лісництва довелося спускатись крутою, небезпечною стежкою, і всі мовчали. Коло будинку їх весело зустрів гурт чоловіків.

— Йой, вуйко Гнат двох зайчиків спіймав!

Це вигукнув Панас, завзятий мисливець.

— Вуйку Панасе, а де ж ваша рушниця?— спитав Іванко.

1 ... 35 36 37 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатинка в морі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хатинка в морі"