Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

нами не може бути більше нічого, тому завтра піду. Хай там що, я дуже завинив перед тобою. Прости мені, якщо зможеш.

— Хай Бог тобі буде суддею, а не я! — зітхнувши, відповіла Агафія після певних роздумів. — Але куди ти підеш? Нікуди тобі йти. Залишайся вже тут. Однаково ми обоє однією ганьбою, одним гріхом пов’язані, тож нам разом його й нести до кінця своїх днів.

Федір підійшов до Агафії, узяв її за руку та міцно стиснув, але сказати йому було нічого. Що тут скажеш, коли тебе, негідника, великодушно прощає жінка, яка тобі дійсно небайдужа!

— Знаєш, Гапко, а Орися, виявляється, жива і здорова, — сказав Федір, аби позбутися незручності мовчання.

— Та що ти! — здивувалася Агафія. — Ой, слава Пречистій Діві! А де вона? Що з нею сталося?

Федір коротко розповів дружині всю цю скандальну історію. Агафія, вислухавши, похитала головою.

— Знову ти не маєш рації, Федоре! Не думай про Тимофія погано. Відтоді, як він переступив поріг мого дому, я ніколи не помічала за ним нічого поганого. Він справжній шляхтич — у ньому благородства більше за гординю. Не думаю, що він це зробив, аби допекти чи помститися тобі. Минулої осені він був таким веселим, а потім його наче підмінили — ходив замисленим, сумним і все про щось думав. А виявляється, він за Орисею сохнув! Так, Тимофій, звичайно, недобре вчинив. Дуже недобре! Але все ж прости йому, Федоре.

— Ні! Ніколи йому цього не подарую! Що я пережив через його хіть! Та ти й сама знаєш, як це — утратити дитину! — знову розсердився Голуб. — Донька через нього зганьблена тепер! А він ще стверджує, що вона сама з ним погодилася поїхати! Ні, він на зло мені все це зробив!

— Однаково ніколи не повірю, що така людина, як Тимофій, здійснив би такий підлий учинок, тільки щоби відплатити тобі за презирство! — уперто відповіла Агафія. — І ніколи не повірю, що він міг погано вчинити з Орисею! Так, він молодий і запальний, але ніколи не вчинить безчесно, а з жінкою й поготів. Найімовірніше, він занадто палко кохає твою доньку, якщо пішов навіть на викрадення. І якщо Тимофій сватається, незважаючи на те, що Орися й так уже в нього живе, отже, поважає її та кохає. На тобі й так багато гріхів, Федоре! То спокутуй хоч частину їх цим добрим ділом! Тимофій — добра людина, і з ним твоя Орися хоч у щасті проживе. Та й кохають вони одне одного! Залиш їй після себе добру пам’ять, а не образу!

Голуб спохмурнів.

— Я подумаю, — буркнув він.

— Ні, ти завтра ж знайдеш Тимофія і скажеш йому, що згоден на їхній шлюб! — гнівно вигукнула Агафія. — І не смій мені відпиратися й викручуватися! Ти і так накоїв чимало лиха! Зроби хоч щось добре! Особливо коли йдеться про щастя твоєї дочки! — і вийшла, залишивши Федора здивованим і розгубленим щодо того, що його дружина, виявляється, уміє показувати характер.

А Марко й Тимофій повернулися до коша вже пізно ввечері, обидва втомлені після тривалої подорожі, і дізналися, що гетьман відбув до Чигирина. Тоді обидва приятелі вирішили насамперед відіспатися як слід і хоч один день відпочити, а потім поїхати до свого гетьмана. Утім, наступного дня в козацькому таборі несподівано з’явився Голуб. Тимофій і Марко спокійно обідали у своєму наметі, полотнища якого були відкинуті, і тому помітили його першими.

— Дивись, мій вітчим плентається! — презирливо сказав Марко. — Невже вистачило розуму й нахабства прийти скаржитися?

— Ну, скаржитиметься він, найімовірніше, на мене, — промовив Тимофій. — І якоюсь мірою він має рацію. Я шкуру спустив би з того, хто посмів би вкрасти в мене дочку!

— У чужому оці соломинку ми бачимо, у своєму не помічаємо й колоди! — хихикнув Марко. — Але ти, мій друже, ніколи не вчинив би зі своєю донькою так, як він. Проте нічого він не доведе! Лише ганьби не обереться!

Однак Голуб прийшов не скаржитися. Він розшукував двох молодих козаків з інших причин. Після розмови з Агафією, а точніше під її тиском, Федір вирішив поступитися. «Хай уже одружуються! Бог із ними! Може, так дійсно буде найкраще для донечки! Головне, що вона жива! Нещасна моя дівчинка! А ще цей мерзотник сам говорив, що кохає її, отже, не скривдить! Та якби він і справді погане на думці мав, то ніколи не розповів би про все це. А як тепер донечці жити після всього? Люди ж її засміють! Немає виходу! Їм треба тільки одружитися!» — думав старий чоловік, притуляючи до своїх синців лікувальні примочки.

Голуб «просочився» до намету, але хлопці навіть не підвелися з-за маленького столика, за яким обідали. Молоді люди навмисно спокійно сиділи, гордовито поглядаючи на відвідувача, бо обидва були досі на нього злі.

— Добрий день, панове! — сухо і зніяковіло сказав Голуб, відвертаючи свою фізіономію, усю в синцях і саднах.

— І тобі день добрий, пане Голубе! — відповів за двох Тимофій, бо Марко взагалі відвернувся. Обидва козаки гордовито й холодно трималися з бідолашним Федором.

— Я тут прийшов поговорити з тобою, пане Клесінський. Якщо просиш руки Орисі, то так тому й бути, — я вирішив, що не чинитиму перешкод. Дай вам Боже щастя! І ось воно що, треба все оформити, як належить. Але в посаг я лише гроші можу дати. Мій дім спалили, і все добро, що там було, теж згоріло. Тож...

— Пане Федоре, мені не треба посагу. Для мене не це важливо, — м’яко, але не без гордині промовив Тимофій. — Мені важливо лише те, що Орися вийде за мене заміж зі спокійною душею, не боячись твого гніву. А віно я їй виділю таке, що ти залишишся задоволений.

— Ну вже ні, пане Тимофію! Не ганьби мене! Що ж це люди скажуть, що я доньку свою в одній сорочці з