Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

полляти олiєю. А вiд пирогiв з опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена, а в неї вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.

Ой гайку,гайку,

Дай менi бабку.

I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.

I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище — золотаво, а вгорi — блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк увiйшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла "воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок.

— Добрий день, хлопцi-красноголовцi! — кажу я до них, а вони мовчать.

Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбiльшки вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далi отаманом над красноголовцями. Такого ще нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з усiх бокiв, милуюся, далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль проклюнувся грибочок, у нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не встигла почервонiти. Ну, це маля хай ще росте i розуму, й тiла набирається. За ним можна прийти й завтра.

Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й бриль красноголовцiв. Навiть сива, здається, дивувалась таким збором. В село їхав, наче переможець. I хто тiльки не бачив мої красноголовцi, пiдхвалював мене i питався, де набрав їх. Я посмiхався собi в душi, а з мiсцем грибним не таївся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторiкувати i добре попоїсти.

— Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв? — недовiрливо округлив свої хитрi очi.

— А за що б я найняв помiчникiв? — запитав i я, гордо тримаючись на своїй коняцi.

— Ти ба, як пофортунило, — Юхрим притримав коняку i полiз до мого бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвiдчитися, чи нема в грибах червлятини.

"Еге, попошукай, попошукай", — зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день "Пригоди Тома Сойєра".

— Славнi гриби, нiчого не скажеш, — з заздрiстю промовив старий парубок.

— То й не кажiть, — загордився я так, що й Юхрим помiтив.

— Чогось пишним ти сьогоднi став.

— А чого ж, — поважно вiдповiв я.

— Ще рано тобi комизитись, — Юхрим оглянувся на всi боки i стишив голос: — Може, тепер будемо сватами?

— Це ж як? — не зрозумiв я.

— Товар за товар: ти даєш менi красноголовцi, а я тобi — книжку.

— О? — здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не знає його дурисвiтство?

— Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати аж "Пригоди Тома Сойєра".

Еге, он яку щедрiсть має гороб'яче опудало.

— Тiльки прочитати?

— А ти ж думав як? — здивувався Юхрим. — Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибiв?

— Тодi й збирайте самi! — вiдрiзав, бо в головi в мене майнула iнша думка.

— Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi "Тома Сойєра" нема, — обiзвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.

Менi хотiлося показати йому язика, але iнколи я теж можу бути статечним. Це я зараз i зробив — обернувся до Юхрима, докiрливо похитав головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.

Повернув праворуч i покрученими вуличками та завулками добрався до подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке сказати головi, а потiм зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене! Я пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, є такi