Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

Цього не знав ніхто. Поведінка молодого неприємного скіфа була загадковою. Так чи інакше, розмова остаточно вщухла.

Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до кибитки Сколота, тією самою вулицею, створеною з возів і кибиток. Ось, випереджаючи натовп, повз них, уже на коні з багатою збруєю, проїхав старий віщун. Він з холодною, люттю обдивився скорених чужинців. Цей погляд не обіцяв нічого втішного. І подумати тільки, що вони перебувають тепер у цілковитій владі цієї жорстокої і підступної людини!

Далі за натовпом, на бугрі, мандрівники побачили невелику юрбу людей. Мабуть, це були ті самі полонені, яких сьогодні привели сюди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо стояли вони досить далеко.

І знову Артем вдивлявся, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносилися високо вгору круті кам’янисті урвища. Ніби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони торкалися хмар, ховалися серед них. Краєвид скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовто-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, скрізь гори… Втім, хіба це гори? Це ж стіни тієї велетенської печери, де опинилися дослідники… печери, де живуть стародавні скіфи… як скіфи потрапили сюди? І як дожили до наших часів?.. А над ними, над полем, над возами й кибитками — кам’яна стеля печери, схована від ока густими хмарами… Дивно, дивно, навіть не повірив би ніколи, якби не опинився тут сам…

Тим часом процесія підійшла до кибиток, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і пантери-поскіни, були й леви, і олені. Все було намальовано грубими рисами на повстяних наметах.

— Очевидно, всі ці малюнки мають релігійне призначення, — зауважив археолог, який майже зовсім заспокоївся. Принаймні зовні в ньому не було помітно і слідів недавнього збудження.

Скіфи спинилися. Біля великої кибитки стояв старий віщун. Тепер, крім льняної жіночої сукні, на ньому був довгий червоний плащ, теж прикрашений химерними малюнками звірів і птахів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених чужинців.

— Старий шахрай дає нам зрозуміти, який він поважний птах, — пробурмотів Артем, — Ех, не моя тут сила, а то б я йому!..

— Тихіше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, — зауважив Іван Семенович. — Я ж просив, аби ви були стримані.

Старий віщун урочисто вигукнув коротке закляття, вказуючи то на кибитку, то на полонених чужинців. Найближчі скіфи відразу відступили на кілька кроків назад, ніби побоюючись торкнутися чужинців та їхньої страшної поскіни. На їхніх обличчях промайнув страх. Справді, віщун тримав у руках цих заляканих людей!

Віщун кінчив закляття. Не дивлячись на чужинців, він одійшов убік. Але тепер підійшли дужі жінки-помічниці. Тримаючи в руках напоготові кинджали, вони вказали полоненим на вхід до кибитки.

— Очевидно, доведеться заходити туди, — пояснив Дмитро Борисович. — Тут ніякого перекладу не треба. Так, Іване Семеновичу?

— Вибирати нема з чого, — відповів той.

І він перший увійшов до кибитки, відхиливши шматок повсті, що правив за двері. Ліда йшла остання. Дівчина дуже втомилась, більше всього на світі їй хотілося відпочити. Вона плекала надію, що, може, хоч зараз їм дадуть спокій, дадуть мирно спочити.

Вона увійшла й подумала: треба прикрити повсть, може, ці люди зрозуміють, що чужинці хочуть залишитися самі. Оглянувшись, Ліда взялася рукою за повсть. Погляд її мимоволі сковзнув за отвір кибитки. І те, що вона побачила, змусило її спинитися біля входу і пильніше придивитися, забувши про втому.

Серед натовпу скіфів вона побачила кривобокого, який, очевидно, разом з усіма прийшов сюди. Підійшовши до старого віщуна, він щось казав йому, поглядаючи на кибитку. Кривобокий збуджено жестикулював. Не розуміючи жодного слова, Ліда все-таки збагнула: кривобокий вимагав від віщуна, щоб той оддав йому щось з кибитки. Але віщун не погоджувався, вперто хитаючи головою. Кривобоким наполягав на своєму.

Ця розмова тривала хвилину. Ліда відчувала, як у неї часто калатає серце. Вона не знала, чого вимагає кривобокий, але їй чомусь здавалося, що йдеться про щось дуже серйозне. Що саме? Чому це так непокоїть її?..

Віщун дедалі уважніше слухав свого співбесідника. І нарешті Ліда побачила, як він наче кивнув головою. Обличчя кривобокого скривилося в задоволеній посмішці. Він пильно подивився на віщуна, наче перевіряючи: чи справді той погодився? Віщун знову стверджувально кивнув головою.

Тоді кривобокий скіф хутко зиркнув у бік кибитки. Очі його виблискували, обличчя сяяло від задоволення. Його погляд був такий гидкий, що Ліда здригнулась. Їй здалося, що очі кривобокого відшукали її за повстю і спинилися на ній… Дівчина відсахнулася від отвору, ледве втримавшися на ногах.

Далі вона нічого не бачила. Натовп закрив від неї і старого віщуна, і його співбесідника, який навіював на неї таку незрозумілу огиду.

— Лідо, чого ви затрималися там? — почула вона голос Івана Семеновича. — Ідіть сюди, тут є цікаві й важливі новини.

Ліда швидко повернулася, глянула на товаришів і застигла від здивування. Ні, цього вона ніяк не чекала!

Її товариші, посідавши на килимі, розмовляли з… Варканом, який невідомо звідки взявся в кибитці. Молодий скіф напівлежав у дальньому кутку кибитки і був вкритий повстю. Виднілася тільки його голова в шоломі.

— Варкан! — здивовано мовила дівчина, широко розплющивши очі. І раптом зашарілася, побачивши, як молодий скіф дружньо всміхається їй, почувши з її вуст своє ім’я.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Власність богів. — Скіфська їжа. — Сколот і Дорбатай. — Дещо з стародавньої історії. — Дорбатай ставить ще вимоги. — Ось хто, такий Гартак? — Припущення Івана Семеновича.

— Та йдіть-но сюди, Лідо! Чи ви злякалися Варкана? — засміявся Іван Семенович.

— Але… як він опинився тут? — усе ще не подолавши ніяковість, спитала дівчина.

— Це все зараз пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він, як ви знаєте, єдиний серед нас, хто може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо!

У напівтемній кибитці, куди присмеркове світло проникало лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна розмова. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Артемові було доручено стежити за входом до кибитки. Це було перше, чого зажадав по своїй появі Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити голову повстю — і таким чином лишитися не поміченим для скіфів, якщо вони увійшли б до кибитки.

Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити чи пояснити те, чого йому не щастило зрозуміти одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав