Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

хоча звучання тих голосів було первісним, а мови їхньої ніхто не розумів. А ще незабаром з’явилися і власники голосів. То були великі білі птахи, вони прибували сотнями, тисячами і всідалися на все навколо: на траву, на бруківку, на стіл, на плечі мандрівників, на руки, на голови — аж доки все навколо не стало схожим на снігову перину. Тому що птахи не лише робили білим усе навколо, вони ще й розмивали та затуманювали навколишні форми. Але оточена птахами Люсі, визираючи з-поміж крил, побачила, як один з них підлетів до старого, тримаючи у дзьобі щось схоже на маленький плід, — ну хіба це була тліюча жаринка, що цілком можливо, бо та річ була настільки яскравою, аж неможливо було дивитись на неї. І птах вклав її старому до рота.

Тоді птахи припинили співати і закопошилися на столі. Коли ж знову знялися в повітря, зі столу зникли вся їжа й питво. Після трапези тисячі птахів злітали в повітря, забираючи з собою все, що не можна було з’їсти чи випити: кістки, шкірки та шкаралупу, і поверталися до сонця. Проте вони вже не співали — лише повітря тремтіло від змахів їхніх крил. Чисто видзьобаний стіл спорожнів, а троє старих лордів Нарнії все ще спали.

І ось нарешті старий повернувся до мандрівників і привітав їх.

— Пане, — сказав Каспіян, — чи не скажете ви нам, як позбутися чарів, що примушують спати цих трьох нарнійських лордів.

— Скажу із задоволенням, сину мій, — мовив старий. — Щоб подолати чари, ви мусите допливти до Кінця Світу, або підплисти до нього якомога ближче, і повернутися назад, залишивши там одного зі своїх товаришів.

— А що повинно з ним трапитись? — запитав Рипічип.

— Він мусить податися на край сходу і ніколи не повернутись у цей світ.

— Ось чого прагне моє серце, — мовив Рипічип.

— А зараз ми біля Кінця Світу, пане? — запитав Каспіян. — Чи відомо вам щось про моря та землі, що лежать східніше від цього місця?

— Я бачив їх колись давно, — сказав старий, — але з чималої висоти. Не можу поділитися з вами тим, що мусить знати моряк.

— Тобто ви літали в повітрі? — випалив Юстас.

— Я був високо над повітрям, сину мій, — відповів старий. — Я Раманду. Та бачу, що ви перезираєтесь з нерозумінням. Не дивно, адже часи, коли я був зіркою, минули ще до того, як будь-хто з вас з’явився на світ, звідтоді всі сузір’я змінилися.

— Леле, — Едмундові аж подих перехопило від захвату. — Це зірка-пенсіонер.

— Ви більше не зірка? — запитала Люсі.

— Я зірка на відпочинку, доню, — відповів Раманду. — Коли я востаннє зайшов, немічний та старіший, ніж ви можете собі уявити, мене перенесли на цей острів. Зараз я вже не настільки древній, яким був тоді. Щоранку птаха приносить мені вогненну ягоду з долин Сонця, і кожна ягода забирає дещицю мого віку. А коли я стану молодим, як вчора народжене дитя, то знову зійду (адже ми біля східного краю землі) і ще раз вступлю у великий танок.

— У нашому світі, - зауважив Юстас, — зірка — це здоровенна куля палаючого газу.

— Навіть у вашому світі, синку, те, з чого складаються зірки, не є їхньою суттю. А у цьому світі ви вже зустрічали одну зірку, адже, гадаю, ви познайомилися з Корайекіном.

— Він також зірка на пенсії? — поцікавилась Люсі.

— Ну, не зовсім, — відповів Раманду. — Його відіслали керувати Дафферами не задля відпочинку. Радше це можна назвати покаранням. Якби все йшло добре, він би ще тисячу років сяяв взимку на південному небосхилі.

— Що ж він накоїв, пане? — запитав Каспіян.

— Сину мій, — мовив Раманду, — не тобі, нащадкові Адама, знати, які провини лежать на зірках. Однак ходімо, за цією бесідою ми марнуємо час. Ви рішуче налаштовані? Чи попливете далі на схід, аби повернутися назад, залишивши назавжди одного з вас, щоб зруйнувати чари? Чи рушите на захід?

— Безперечно, пане, — вигукнув Рипічип, — які питання? Це пряме завдання нашої подорожі — звільнити від чар цих трьох лордів.

— Я такої ж думки, Рипічипе, — відповів Каспіян. — І навіть якби думав інакше, моє серце не витримає, якщо «Досвітньому Мандрівникові» не вдасться підплисти якомога ближче до Краю Світу. Проте я непокоюся за команду. Вони погодилися йти на пошуки сімох лордів, а не для того, щоб досягнути краю Землі. Якщо ми попливемо звідсіля на схід, ми попливемо, щоб знайти край, останню точку сходу. І нікому невідомо, як далеко вона розташована. Вони хоробрі хлопці, та я помітив ознаки втоми від мандрівки і прагнення побачити, як ніс нашого корабля знов уткнеться в береги Нарнії. Не впевен, що ми повинні пливти далі без їхньої згоди. А ще цей бідолашний лорд Руп. Геть розбита людина.

— Сину мій, — проказав старий-зірка, — пливти до Краю Світу з людьми, котрі цього не бажають або введені в оману — справа марна, навіть якби ти цього хотів. Не так знімаються великі чари. Вони повинні знати, куди прямують і навіщо. Але хто цей розбитий чоловік, про якого ти кажеш?

І Каспіян розповів Раманду Рупову історію.

— Я можу дати йому те, чого він потребує найбільше, — сказав Раманду. — На цьому острові спати можна без обмежень та міри, і сон цей — без найменшого натяку на нічні сновидіння. Нехай сяде поруч з оцією трійцею і аж до вашого повернення впивається забуттям.

— Ох, давай так і зробимо, Каспіяне, — мовила Люсі. — Впевнена, йому це страшенно сподобається.

У цю мить їхню розмову перервав звук кроків та голосів: наближалися Дриніян та решта корабельної команди. Побачивши Раманду та його доньку, всі завмерли від здивування — а тоді як один оголили голови, адже то, безперечно, були надзвичайні люди. Дехто з моряків печально обвів поглядом порожні тарелі та пляшки на столі.

— Мілорде, — звернувся король до Дринія на, — якщо ваша ласка, відішліть на «Досвітнього Мандрівника» двох чоловіків з повідомленням лордові Рупу. Перекажіть йому, що останні з його давніх супутників тут і що вони сплять сном без сновидінь, і що він може до них приєднатися.

Коли це було зроблено, Каспіян попросив решту моряків сісти і виклав перед ними всю ситуацію. Коли він закінчив, запала тривала мовчанка, чулося лише тихе перешіптування, аж поки нарешті не звівся на ноги головний лучник зі словами:

— Дехто з нас уже давно хоче запитати вас, Ваша Величносте, як ми дістанемося додому, коли повернемось — байдуже, повернемось сюди чи в інше місце. Весь час віяли західні та північно-західні вітри, за винятком днів,