В. Домонтович - Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

у лабораторії. Він учиться, уперто студіює чужоземні мови, багато читає, вступає на всі короткотермінові курси, що їх улаштовує трестівський центр, і дуже задоволений з того, що його обрали на голову гуртка робітників-винахідників. У Панаса Григоровича набралося чимало різноманітних папірців, свідоцтв, посвідчень за різні роки з різними підписами та печатками. Він любить показувати ці посвідки і дуже ними пишається. Коли в спокійного, важкого, урівноваженого Панаса Григоровича є будь-яка пристрасть, що її за слабкість вважати належало б, то це виключно ентузіастичне захоплення, з яким він ладен слухати лекції на курсах для підвищення кваліфікації.

Революція дала йому можливість змінити свій фах, — із фельдшерів вибитися на хеміка, але він і досі любить своїм знайомим при простуді ставити банки і вірить у невідмінність своїх діагнозів. Він не сумнівається, що коли б йому в свій час пощастило вступити до медінституту, з нього вийшов би славетний терапевт.

— Слово чести, Іполіте Миколайовичу! — каже Панас Григорович, — і ви, коли б що, звертались би до мене.

Він великий прихильник Ефедри, трави Кузьмича, жостеру, козиного сала, теплих в'язаних шерстяних панчіх, житнього хліба, і дуже жалкує, ще тепер не можна дістати електролітної води. У нього власні погляди на дієтику, своя аптека й свої способи лікування.

У нас якнайкращі взаємини. З Панаса Григоровича людина надзвичайно працьовита та акуратна; він любить і вміє працювати. Я дуже ціню його дбайливу уважність і не тільки шаную, але, здається, і люблю його. Він, я знаю, певен, що майбутнє хемії, таємниці дальшого розвитку науки ховаються в ретортах «нашої» лабораторії. На урочистих обідах, що їх іноді з того чи іншого приводу улаштовує заводська адміністрація, Панас Григорович, трохи випивши, проголошує тост за мене. Він встає, стукотить ножем об шклянку, чіпляє на ніс пенсне, озирає присутніх, чекаючи, щоб гамір трохи ущух, а потім, знявши пенсне й повісивши його на ґудзику толстовки, починає: «Я гордий служити під начальством високошанованого Іполіта Миколайовича Варецького. Наука попередніх десятиліть… Майбутнє…». Він говорить гладко й не зупиняючись. Він звик говорити й, до того, говорити багато, широкомовно, вставляючи чужомовні слова й плутаючи їх. На виробничих нарадах ніхто так багато не говорить, як Панас Григорович і, коли він почне, то зупиняти його не можна.

Удвох з Панасом Григоровичем ми розбираємо привезені рахунки, списки, вимітки, повідомлення, кошториси, ділові листи, всю складну й велику кореспонденцію, що набралась у моїх теках під час закордонного відрядження. Я хочу заздалегідь з'ясувати, куди, який і з чим ящик поставити, що розпакувати в першу чергу, що можна відкласти, що залишити в нас, у хемічній лабораторії, а що передати до інших відділів та цехів. Паперів накопичилося чимало, і впорядкувати, розглянути, привести все до ладу не так то легко.

На завод у порядку планового переустаткування відпущено значні суми; завод поширюється, продукція збільшується, ми вводимо нові виробничі галузі, пристосовуємо роботу цехів до потреб ринку та господарчого планового будівництва. Завод росте, і папірці, що їх ми оце з Панасом Григоровичем розкладаємо й сортуємо, свідчать про новий і великий крок уперед. Завод росте.

В мойому кабінеті при лабораторії, в цій похмурій кімнаті з вибіленими вапном стінами й темними меблями, все лишилося так, як і було три місяці назад перед моїм від'їздом. Книги в шкуратяних палітурках, діаграми, таблиця елементів Менделеєва та деякі приладдя становлять єдину її прикрасу. Через велике подвійне вікно видно дерев'яний дощатий посірілий паркан і вкрите чорними хмарами небо. Висока акація за заводським парканом хитається в поривах холодного вогкого осіннього вітру і губить останнє листя.

Негайної роботи так багато, що ми з Панасом Григоровичем ще довго затримуємось і виходимо з лабораторного корпусу тоді, коли надворі вже зовсім смерклося. Мені дуже хочеться ще сьогодні побачити Мар'ю Семенівну й Лесю ( милу Лесю! — ), але поміркувавши, кінець-кінцем, я схиляюсь до думки відкласти свій візит на завтра.

Я ще не був удома. З вокзалу, одправивши свої речі і валізи заводським автомобілем на своє помешкання, я з паперами поїхав на завод. Ні, сьогодні я не встигну побувати в Тихменєвих. З заводу я подзвонив до себе по телефону, щоб мені приготували ванну. Я прийму ванну, переодягнуся, трохи спочину, взагалі прийду в нормальне становище. Хоч як бездоганно лікують німецькі хірурги, хоч з якою уважністю ходять коло вас сестри-жалібниці, а все-таки я ще й досі почуваю біль од своєї такої випадкової, несподіваної рани. Можна ж було потрапити в таку прикру пригоду!

2

На трамвайній зупинці поблизу заводу довго й нудно ждемо вагону. Дме вітер, гойдає віти і холодними краплями коле обличчя. Після м'якої берлінської погоди в Києві якось особливо гостро відчуваєш пронизливий холод та різку вогкість осени.

Утома коливає мене; в мозку стоїть вагонний гуркіт; мені здається, що нібито я досі ще в потязі й їду. Нарешті, приходить трамвай, і ми з Панасом Григоровичем сідаємо. Ожеледь вкрила стовпи, дріт, рейки; вагон іде поволі, часто буксує. Хочеться спати, до того ж, уже і час обідати. А вагон, як на те, тягнеться все млявіше й млявіше, інколи зовсім зупиняється: буксує на одному місці. Ну що ж, приймемо з покорою осінню негоду, туман, сірі холодні присмерки, нудне трамвайне рипіння й дріматимемо. Вагонні лампочки світять млосно, ледве блимають.

Ми позіхаємо, позіхаю я, позіхає Панас Григорович. Розмова ледве-ледве точиться. Переривається павзами, а між павзами позіхається. У нас багато не розказаного, у мене про Берлін і все, що я за кордоном бачив, у Панаса Григоровича про завод, але розмова ніяк не лагодиться, ніяк не в'яжеться.

Панас Григорович звертає увагу, що я раз-у-раз поводжу рукою по нозі: чи не ревматизм, мовляв? У такому випадку він міг би порадити комашині яйця, на спирті настояні. Найкращий і найрадикальніший спосіб.

— Зовсім не ревматизм!

— Так що?

Заздалегідь передчуваючи приємність побачити, яке враження справлять на Панаса Григоровича мої слова і як він буде тим вражений та здивований, я кажу:

— В мене стріляли!

Панас Григорович збентежений. Він не знає, як йому поставитися до сказаного — як до звичайнісінького жарту чи що. Він жахається і одночасно не йме віри: невже ж це справді можливо, щоб у Берліні, цивілізованому місті, де шуцмани в касках стоять на кожному розі вулиці, стріляли в інженера Іполіта Миколайовича! Як, чому? І Панас Григорович губиться в здогадах…

Коротенько розповідаю берлінську пригоду, своє необережне бажання бачити берлінські кав'ярні й нічні розваги берлінців. Переказую за кафе-ресторан, де я вечеряв і де невідома п'яна жінка стріляла в свого спутника, убила