Герман Гессе - Степовий вовк

— Яка Марія?

— Та, що ти з нею танцював. Гарна дівчина, дуже гарна. Я помітила, що ти в неї трохи закохався.

— Ти хіба її знаєш?

— О, ми добре знайомі. Вона тобі дуже припала до серця?

— Вона мені сподобалась, і я був радий, що вона так поблажливо поставилась до мого танцю.

— Наче це й усе! Ти повинен трохи позалицятися до неї, Гаррі. Вона дуже гарна й добре танцює, і ти вже в неї закоханий. Мені здається, що ти маєш успіх.

— Далебі, я до цього не прагну.

— Тепер ти трохи брешеш. Я знаю, що в тебе десь є коханка, з якою ти зустрічаєшся разів зо два на рік, щоб знов полаятися з нею. Звичайно, дуже мило, що ти хочеш лишитися вірним тій своїй дивній приятельці, але дозволь мені не надавати цьому такої великої ваги! Я взагалі маю підозру, що ти надаєш коханню надто великої ваги. Надавай, як хочеш, плекай собі ідеальне кохання скільки завгодно, це твоя справа, мені байдуже. Але не байдуже мені інше: я хочу, щоб ти трохи краще пізнав усі дрібні, веселі життєві штуки й ігри. Тут я стану твоєю вчителькою, кращою за твою ідеальну коханку, будь певен! Тобі просто необхідно знов поспати з якоюсь гарною дівчиною, Степовий Вовче.

— Герміно,― з мукою мовив я,― глянь на мене, я ж бо старий і сивий!

— Ти не старий, ти хлопчак. І так само, як ти був надто ледачий, щоб навчитись танцювати, аж поки мало не спізнився, так само ти надто ледачий, щоб навчитись кохати. Ідеальне й трагічне кохання ти, друже мій, напевне знаєш; вивчив його досконало, я не сумніваюся! А тепер трохи навчишся звичайного кохання, людського. Початок ти вже зробив, скоро тебе можна буде повести на бал. Але спершу треба навчитись танцювати бостон. Завтра ж почнемо. Я прийду о третій. До речі, як тобі подобається наша музика?

— Дуже подобається.

— Бачиш, ти робиш успіхи, чогось навчився. Досі ти всієї цієї танцювальної і джазової музики терпіти не міг, вона для тебе була надто поверхова й легковажна. А тепер ти сам побачив, що до неї не треба ставитись так суворо, що вона може бути дуже гарна і приємна. Між іншим, без Пабло весь оркестр був би нічого не вартий. Він керує ним і додає йому вогню.

Так само, як грамофон отруїв атмосферу аскетичної духовності в моєму кабінеті, як американські танці чужим струменем ринули в мій виплеканий музичний світ, розладнуючи і навіть руйнуючи його, так з усіх боків у моє чітко окреслене, замкнене життя вдиралося нове, страшне, нищівне. Трактат про Степового Вовка й Герміна мали рацію зі своїм ученням про тисячу душ: щодня поряд зі старими душами в мені з'являлося ще кілька нових, домагалися свого, зчиняли галас, і я виразно, наче на картині, побачив, якою ілюзією було те, що я досі вважав своєю особистістю. Я надавав великого значення лише тим небагатьом своїм здібностям і навичкам, які випадково мав, і створив такий свій образ, жив таким життям, наче був тільки високоосвіченим фахівцем у галузі поезії, музики й філософії, а решту свого «я», весь той хаос здібностей, інстинктів і прагнень, вважав обтяжливим і. прозвав його Степовим Вовком. А проте це звільнення від моєї омани, це розщеплення моєї особистості аж ніяк не можна було назвати тільки приємною і цікавою пригодою. Навпаки, часто це був болісний, майже нестерпний процес. Інколи грамофон жорстоко різав мені слух у кімнаті, де все було настроєне на інший тон. І не раз, танцюючи ванстеп у якомусь модному ресторані серед елегантних гульвіс і авантюрників, я почував себе зрадником усього того, що раніше мені здавалося в житті гідним пошани, святим. Якби Герміна хоч на тиждень лишила мене самого, я зразу ж відмовився б від цієї тяжкої, смішної спроби стати гульвісою. Але Герміна не спускала з мене ока. Хоч я й не Щодня бачився з нею, вона однаково весь час пильнувала мене, вела, охороняла, перевіряла,― хоч і читала, всміхаючись,, у мене на обличчі сердиті бунтівні думки і бажання втекти.

Чим більше розпадалося те, що я раніше звав своєю особистістю, тим краще я розумів, чому, незважаючи на весь свій розпач, я так жахався смерті, а ще почав розуміти що цей огидний, ганебний страх перед смертю був часткою мого давнього, міщанського, фальшивого єства. Я прискіпливим оком розглянув кожну рисочку того колишнього пана Галлера, обдарованого письменника, знавця Моцарта й Гете, автора цікавих розвідок про метафізику мистецтва, про геніальність і трагічність, про гуманізм, меланхолійного відлюдника із заставленої книжками келії, і всюди йому було що закинути. Цей талановитий і цікавий пан Галлер, хоч він проповідував розважність, людяність і протестував проти жорстокої війни, сам під час війни не наразився на розстріл, дарма що такий кінець логічно випливав з його світогляду, а знайшов спосіб якось пристосуватися, звичайно, дуже пристойний, шляхетний спосіб, але все ж таки компроміс. Далі: він був противником держави й експлуатації, але тримав у банку чимало акцій великих промислових підприємств і зі спокійним сумлінням жив на відсотки з них. І так було з усім. Хоч Гаррі Галлер зневажав світ, одягався в чудову тогу ідеаліста, романтичного самітника й грізного пророка, а проте в душі був буржуа, йому не подобалося Гермінине життя, його сердило, що він марнує за танцями в ресторанах ночі й дарма витрачає там таляри, він відчував муки сумління й палко мріяв аж ніяк не про звільнення і вдосконалення, а навпаки ― про повернення в ті затишні часи, коли його інтелектуальні вправи давали йому ще втіху і славу. Так само й читачі газет, яких він зневажав і висміював, мріяли про повернення в ідеальні передвоєнні часи, бо це було зручніше, ніж учитися на своїх стражданнях. Тьху, що то була за маруда, той чортів Галлер! А проте я чіплявся за нього чи, радше, за його вже майже розбиту маску, за його кокетування з інтелектуальними проблемами, за його міщанський страх перед невпорядкованим і випадковим (до якого належала й смерть) і глузливо, заздрісно порівнював нового Гаррі, який ще тільки народжувався, трохи несміливого, кумедного дилетанта з танцювальних зал, із і ним колишнім, фальшиво-ідеальним образом Гаррі, в якому я за цей час виявив усі ті неприємні риси, що колись були роздратували мене в гравюрі Гете з