Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

Україну представниками «цієї специфічно російської партії, з її утопійними гаслами соціялізації землі» (І. Мазепа) — згадаймо, що офіційно соціялістична партія в Україні з’явилася лише через місяць після жовтневого перевороту більшовиків у Росії — призвела до того, що українська інтеліґенція, мріючи про «вільну Україну у вільній Росії», навіть не снила про утворення власного війська. Зокрема В. Винниченко, як Голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради, виступаючи у тогочасній пресі, постійно наголошував на тому, що «не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій», оскільки «українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».

Отже, таким було ставлення цивільних політиків до військової проблеми, збудоване на популістських гаслах російської соціял-демократії щодо стомленого в «германській» війні народу, який прагне лише миру.

Але де саме цей мир буде збудований і чи не на споконвіку «нашій, не своїй землі» українців, цього миротворчі більшовицькі гасла, які призвели до ганебного миру з Німеччиною «без анексій і контрибуцій», зазвичай не згадували. Втім, навіть у самому війську, де серед царських чинів офіцерського складу було чимало українців, тенденції формування власних збройних сил не набували достатньої сили. Воно й не дивно, адже серед військових бракувало свідомих патріотів, котрі, маючи досвід суспільно-політичної праці у масах, змогли б належним чином оцінити ролю національного руху у війську. Тож не дивно, що гору брала більшовицька пропаґанда російських шпигунів, які деморалізували й без того виснажене вояцтво. Натомість ініціятором національних зрушень у війську стала людина, здавалося б, цілком цивільна, а саме — харківський адвокат Микола Міхновський, котрий, як офіцер запасу, був мобілізований до війська і в ранзі поручника приділений до Київського окружного військового суду.

Київ. Будинок Української Центральної Ради. Поч. XX ст.

За істориком Д. Дорошенком, перші збори українських офіцерів та солдатів уже за часів Української Народної Республіки відбулися у березні 1917-го року — вони й утворили Тимчасову військову раду нового уряду. Але М. Єреміїв, тодішній редактор «Вістей Центральної Ради», згадуючи про М. Міхновського, наводить маловідомий історичний факт, що у повній мірі уточнює дату знаменної події, висвітлюючи таким чином свідомий характер праці харківського діяча вже на військовій посаді.

«Ще в грудні 1916-го року, — вказує М. Єреміїв, — мій товариш Махновський щодо праці в Ґенеральному штабі (натурально, російському) зібрав в Українському Клюбі в Київі таємну нараду в складі проф. Коваля, Барановського, поручника А. Гана, інваліда, та мене, і запропонував, в передбаченні можливих подій, розпочати пропаґанду створення української військової сили таким способом: кожний з нас мусив з’ясувати, котрі з знайомих вояків є українці, і пропонувати їм вважати себе членами майбутньої української армії. На його думку, в випадку поразки Росії, ми мали б відразу готову військову силу». «Цікаво відмітити, — зазначав М. Єреміїв, — що для проведення в життя такого ґрандіозного та небезпечного для його учасників проекту, він, сам адвокат, вибрав на співробітників не українських генералів та полковників, яких не бракувало, а професора, урядовця, поручника військового часу, до того ж, інваліда і мене — простого вояка».

Українські вояки в середмісті Києва. 1917 рік

Отже, на вищезгаданих зборах М. Міхновський проголошував: «Перше наше завдання — це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить перед нами не лише петроградський Тимчасовий Уряд та військове командування, а й усе без винятку московське суспільство. Бо останнє встигло виробити в собі психологію народу — пана щодо всіх не-москвинів. Під цим оглядом перший-ліпший московський „міхрютка“ — на цілу голову, вищий від тих наших демократів, що закликають до спільного „революційного фронту“ з москалями. Треба, отже, передбачувати, що труднощі й перешкоди в нашій роботі поставить нам також і демократична частина нашого суспільства. Робитиме це тому, що втратила інстинкт Пана-Володаря на рідній землі.

Всі ці труднощі мусимо перебороти, а перешкоди, коли б не далось усунути, то мусимо знищити! Безоглядно!

Мусимо розвинути шалену аґітацію серед війська — на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимагати від командування, щоб виділило українців в окремі національні частини, як це зроблено для поляків. В разі спротиву — а він буде напевно — будемо творити частини, не питаючись. Ці частини будемо перекидати, коли не в Україну, то в кожному разі на ті фронти, що переходять через українські землі й одночасно — очищувати Україну від московської солдатні.

Цю роботу треба розпочинати негайно й переводити її невпинно. На час, коли скличем З’їзд, мусимо вже мати під командою українські бойові частини — на фронті й у запіллю і — насамперед — у Київі!

На Військовому З’їзді, коли витвориться відповідна атмосфера — мусимо її відповідно „нагріти“ — проклямуємо Україну Самостійною Державою.

В першу чергу З’їзд виділить зі свого складу військову владу — вибере гетьмана. Треба передбачати, що наші демократи спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогтися не лише на силу фактів, але й на факти сили!

Першим кроком гетьмана буде замиритися з осередніми державами. Самостійна Україна не потребує воювати проти своїх природних союзників, навпаки, повинна з ними співпрацювати. Для цього першого кроку нам і потрібно мати своє військо — хай невелике, але сильне духом.

Замирившися з осередніми державами, вирвемо ініціятиву від московських більшовиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, дужчу від труйливих газів, яка може дати їм перемогу. Це їхня безоглядність та гасло негайного сепаратного миру. І цю зброю мусимо їм вибити з рук — мусимо їх попередити! Замирена Україна стане для інших частин атракційною силою навіть для сутої Московщини — стане силою, яка дала спрагнений мир. А тоді з нами Бог — розумійте язиці і покоряйтеся! Аж тоді на степах України блисне булава».

Виступивши таким чином ініціятором українського військового руху, М. Міхновський вже на початку організаційної праці Центральної Ради виявив надзвичайно енергійну діяльність.

22-го березня 1917-го року в Києві відбулися збори українських старшин і вояків, які виробили меморіял до Тимчасового уряду в Петербурзі, домагаючись автономії України, надалі, а саме 29-го березня, і також за почином М. Міхновського, було скликано нараду українських вояків, яка одностайно ухвалила положення про негайну організацію власного війська, і першим кроком до того стало створення Першого українською охочого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку. У той же час М. Міхновським було організовано в Києві перше військове товариство — Український військовий клюб ім. гетьмана Павла Полуботка, для якого він склав офіційний статут. Обидва заходи мали неабияке значення у справі подальшого формування українських