Орхан Памук - Мене називають Червоний

справжньої цінності зростає моя оманлива цінність. Але, незважаючи на всі болючі образи, вигадані наклепи, я пересвідчилась: у своїй більшості народ мене любить. І ось що я думаю: в наш час, коли люди байдужі одне до одного, чудово, що є та річ, яка прагне, аби любов звеселяла людські серця.

Я не оминула жодного кварталу, жодної вулиці, жодного стамбульського закутка, мені знайомі руки як євреїв, так і абхазів, як арабів, так і мінгрелів. Якось у гаманці одного ходжі з Едірне, котрий прямував до Маніса, я покинула Стамбул. Дорогою нас перестріли розбійники з криками: «Життя або гроші!» Горопашний ходжа хутко запхав нас у свій задній прохід — сховав. Тут смерділо ще гірше, аніж часником у роті міняйла. До того ж було страшенно незручно. Та потім трапилося найгірше, що може трапитися. Грабіжники більше не питали: «Життя або гроші?!», а поставили ходжу перед вибором «Честь або життя!», і вишикувалися в чергу перед його задом. Не хочу навіть згадувати, чого ми натерпілися в тій невеличкій дірці. Ось чому я не люблю попадати за межі Стамбула!

У Стамбулі мене завжди шанували. Молоденькі дівчата цілували мене, наче хлопців зі своїх мрій, зберігали в оксамитових калитках, під подушками, поміж пишними грудьми, в спідній білизні, ночами, прокидаючись, мацали, чи я не зникла. Мене ховали в лазні, в печі, чоботях, у слоїках з чудовим ароматом, в потаємній кишеньці напханого сочевицею мішка повара. Я обходила цілісінький Стамбул то в кушаках з верблюдячої шкіри, то в шовкових єгипетських підкладках, то в черевиках, утеплених сукном, то в глибоких шароварах. Годинникар П'єтро засунув мене в годинник з боєм, а один грецький бакалійник — у бринзу. Мене загортали в сукно разом із печатками, коштовностями, ключами, запихали в димарі, печі, під віконні рами, у солом'яні подушки, в тайнички шаф і прискринки скринь. Глави родин одно зривалися з-за обіднього столу й кидались перевіряти, чи я на своєму місці, жінки без усякої потреби смоктали мене, наче льодяника, діти, безперестанку нюхаючи мене, запихали собі в ніздрі, старі, котрі давно стояли однією ногою в могилі, не мали спокою, якщо сім разів на день не дістануть нас зі шкіряного капшука й не натішаться. Одна чепуруха-черкеска без спочину щодня прибирала в домі, а після того витрушувала нас на долоню й терла, терла щіткою. Одноокий міняйло постійно вибудовував із нас стовпчики, носильник, який пахнув козолистом, разом із сім'єю милувалися нами, немов малюнками, а ще був майстер по заставках — його вже немає живого, отож ім'я згадувати не обов'язково — він щовечора розбивав нас на різні купки, перекладаючи з однієї в іншу. Я плавала човнами з червоного дерева, бувала в палацах, жила в книзі, виданій у Ґераті, у взутті, яке пахло трояндами, під покривалом в'ючного сідла. Я перебачила сотні рук: брудних, волосатих, пухких, масних, тремких, старечих. Я просякнута запахами опіумних курилень, майстерень, де виливають свічки, копчених скумбрій та поту всіх стамбульських жителів. Після описаних пригод і переживань, я потрапила в гаман клятого бандюги, який у нічній пітьмі перерізав горлянку черговій жертві. У своєму гадючому домі він плюнув на мене й сказав: «Тьху! Все через тебе!» Я почувалася такою скривдженою, що хотілося взяти й зникнути.

Та якби це сталося, то маляри не змогли б вирізнити з-поміж себе обдарованих і нездарних, вони б передушили один одного. Тому я й далі живу й прийшла сюди в калитці найталановитішого, наймудрішого з художників.

А якщо ви ще кращі, то доведіть — добудьте мене.

20. Моє ім'я — Кара

Що відомо батькові Шекюре про наше з нею листування? Судячи з її листа, Шекюре — сором'язлива донечка, котра боїться свого татка, і між ними не могло бути жодних розмов про мене. Таким би мав бути мій висновок, проте я відчував, що це не так. Хитрі погляди перекупки Естер, казкова поява Шекюре у вікні, рішучість, з якою Еніште послав мене до малярів, і безпорадність, що прозвучала в проханні прийти сьогодні вранці до нього, — все це насторожувало.

Тільки-но я прийшов, Еніште, вмостившись напроти мене, почав розповідати про портрети, побачені у Венеції. Як посол опори світу нашого султана, він відвідав там чимало палаців, багатющих домів, церков. Оглянув тисячі облич, зображених на натягнутому полотні, дереві, стінах. «Людські лиця не схожі між собою, кожне саме по собі!» — вигукнув він. Еніште аж п'янів од розмаїття портретів і фарб, його приголомшили приємні, а особливо суворі обличчя, легкість променів, які на них падали, розум, яким світилися намальовані очі.

— Там усі замовляють власні портрети, неначе охоплені невідомою пошестю, — промовив він. — Усі венеційці. Кожен, хто заможний і сильний, бажає, аби спомини про нього не вмирали, аби щось нагадувало про його існування. Тому й замовляють портрети, які водночас свідчать про владу, багатство і впливовість. Також через портрети венеційці натякали, що вони не такі, як решта, що вони — інші.

Еніште говорив зневажливо, ніби засуджуючи заздрощі, пиху, жадібність венеційців, та коли він розповідав про портрети, його очі іноді заворожено спалахували, наче в дитини, а вид оживав.

Покровителів живопису, принців, магнатів, аристократію настільки полонила мода на особисті зображення, що ті ґяури вимагали, аби їх малювали на стінах храмів у сценах з Євангелія й релігійних міфів. Наприклад, розглядаєш сцену похорону святого Стефана… Ха! А серед тих, хто ридає на його могилі, — обличчя принца, котрий нещодавно самовдоволено, мало не співаючи від радості, хизувався перед тобою настінним живописом свого палацу. Або ось — фреска, на якій від однієї тіні святого Петра зцілюються хворі. Скраю, в нещасному, який корчиться від болю, ви розпізнаєте брата ввічливого господаря дому, здоровішого за кабана. Ви будете розчаровані. Наступного дня, на картині з сюжетом про воскресіння мертвих, ви можете побачити неживою людину, яка мить тому сиділа разом із вами за обіднім столом і запихалася їжею.

— Та дехто зайшов у своїх видумках ще далі, — злякано пробелькотів мій дядько, ніби боячись накликати шайтана. — Дехто, аби лиш потрапити на полотно чи фреску, погоджується, щоб його зображували гончарем посеред натовпу або безсердечною тварюкою, котра разом із іншими каменує блудницю, або — вбивцею з руками в крові.

— Те, що ви розповіли, дуже нагадує книжки, де переписані древні перські легенди. На ілюстраціях, замість їхніх героїв, ми бачимо шаха Ізмаїла. Або надибуємо на зображення правителя Тимура в оповіді про Хосрова й Ширін, — утрутився я в його монолог, перейнявшися почутим.

Наче лине якийсь шум із сусідньої кімнати?

— Але