Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

Арсенал цього віртуоза найгучніших мокрих справ був невичерпним. Від автомобільних катастроф до делікатного отруєння, а відтак до цілком природного інфаркту. Це був світовий рекордсмен у своєму диявольському ремеслі душогубів. № 1 у бойовому реєстрі КГБ. Про нього вдома знали лише дві особи – глава СРСР і глава КГБ. Про нього знали поінформовані президенти США й окремі керівники Західної Європи, які могли викликати в цьому питанні довіру господаря Овального кабінету в Білому домі.

Але особливий сентимент поточного історичного моменту полягав у тому, що цей караючий меч самого Люцифера приїхав у близький йому бандерівський край. Будучи сам етнічним українцем, цей душогуб міжнародного масштабу свій злет до вершин політичного кілерства розпочинав – а як же інакше? – зі своїх братів по крові.

Пунктирно на берегах історії виглядає це так. Після розпаду імперій у ході Першої світової війни утворилася в Європі маса нових держав, наприклад, Польща, Чехія та інші. Трошки побула державою Україна, але спільними зусиллями Європи й Росії вона була знищена. Та залишилися люди, які продовжували боротьбу за її відновлення. Правда, не вдома, під сталінським котком, а в еміграції. Очолював рух опору кадровий полковник Австро-Угорської армії, талановитий воєначальник, український патріот Євген Коновалець.

Це була масштабна фігура, рівна за загрозою для червоного режиму в Росії Денікіну, Колчаку чи Врангелю. Однак, на відміну від російських генералів, австро-угорський воєначальник мав на меті не звільнити Росію від більшовизму, а звільнити Україну від Росії, хай би якого кольору вона була – червоного чи білого. У цьому була його подвійна загроза для Кремля, у якому вже твердо сидів Сталін. А про те, на що він здатен, Москва пам’ятала ще з часів громадянської війни в Україні одразу після Жовтневого перевороту, коли очолювані ним галичани просто змусили жителів Центральної та Східної України взяти до рук зброю і захищати незалежність України як держави, яка все-таки відбулася, хоч і ненадовго.

Самоплатов був дуже радий, оглядаючи мапу області, що дорога зі Львова до Кедрівки пролягає майже через село, у якому народився Коновалець. Село як село. Московський гість наказав водієві пригальмувати біля церкви, неподалік від якої, як це переважно було скрізь, виднілася школа і ще довоєнна крамниця. «Мабуть, саме тут він навчився ласувати цукерками. Будучи пацаном, як оті-от дітлахи, що, мов горобці на дроті, пообсідали призьбу кооперативу».

Він дав знак охоронцям не виходити з автомобіля, а сам вийшов і пішов назустріч дітворі. Була обідня пора – дорослі в полі. А от так селом вештаються хіба що ці сільські замазури. Самоплатов знав, куди потрапив, і привітався з продавчинею:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава!

– А конфетки у вас свіжі, прошу пані?

– Аякже. Позавчора привезли з району.

– Зважте мені з кілограм.

Поки молодиця насипала в паперовий згорток, він уважно роздивлявся крізь вікно прилеглі оселі. Село було не з бідних. Добротність сільського побуту впадала в око. Ця територія була вже неблизько від безземельного передгір’я. Це був той невеличкий, але ласий шматок галицького чорнозему. А відповідно – місцевого куркульства, а значить, і патріотизму, бо любов до України завше витікала з любові до землі.

– Прошу взяти, – дівчина відволікла його від роздумів.

– А ви тутешня чи, може, невістка сільська?

– Та ні, я родом звідси, – розсміялася господиня порожньої крамниці. – І батьки мої тут народилися. Що, сподобалося вам наше село? А ви самі звідки будете? Чую, що говорите також по-місцевому.

– Та я з сусіднього, Стрийського району, – Самоплатов підійшов ближче до співбесідниці і перехилився через прилавок. – Якби я вас спитав одну річ? Нас ніхто не чує. А чи є та хата, у якій вродився Коновалець?

Вона відсахнулася й вибігла до комірчини. Незнайомець очікував такої реакції, але його вже було не спинити.

Пішов за нею. Вона сиділа в кінці довгого й вологого приміщення, сховавшись між мішками з борошном. Уся бліда, трусилася від страху, коли він наблизився до неї.

– Не треба мене боятися. Я полковника добре знав. Він був моїм другом. Там, у Європі. Якщо вам так страшно, то вважайте, що я вам привидівся. Не хвилюйтеся – нічого вам не буде.

Самоплатов облишив ледь живу кооператорку і вийшов із крамниці. Помахом руки поманив дітвору, що оглядала машину.

– Хлопці, а ви цукерки любите?

– А хто їх не любить? – вийшов із гурту найстарший і найсміливіший.

– Правильно, не знайдеш такого школяра, який би не любив солодощі. Правда, часом і дорослі не відмовляються покуштувати солоденького.

– Особливо на весіллі. Коли печуть для гостей крухе.

– А що то таке – крухе, синку?

– А ви що, на весіллі ніколи не були, пане? То таке солодке печиво.

– А як тебе звати, хлопче?

– Геньо. Ну Євген називаюся.

І треба було такому статися! Землячок, та ще й тезко.

– Я би хотів, Геню, спитатися тебе. А ти знаєш, хто з вашого села ще так називався, як ти?

Дітвак ураз застановився, міряючи поглядом чи то хитрого, чи небезпечного пана.

– Та ти не бійся. От я, хлопці, хотів вас почастувати. Купив цукерки. Беріть, хто скільки хоче. Беріть. Не встидайтеся.

Спочатку боязко, а потім геть сміливо дітвора враз розібрала згорток. Відразу ж почали, як навперейми, ласувати.

– Так хто відповість на моє запитання?

– А що тут відповідати? – зовсім посміливішав той, що назвався Євгеном. – Так само, як я, називався Коновалець.

Самоплатов сам не міг збагнути, як йому сприймати таку реакцію. Можна було з’ясувати, чий це такий поінформований герой, і впаяти його предкам, як належить. Але азарт гарячої розмови з дітворою дедалі більше охоплював його.

– І хто він такий, той Коновалець?

– А ви не знаєте? Усі свідомі українці мають знати. Це був борець за волю України.

– Ага. І де він, той борець?

– Його вбили москалі.

– А тобі його шкода?

– Ми будемо продовжувати його боротьбу, коли виростемо. І відімстимо за нашого великого земляка.

Самоплатов аж спітнів. Він такого не чекав. Йому захотілося влаштувати тест не так для цих землячків, як для самого себе. Він був упевнений, що уродженець цього села, який став символом антимосковської боротьби українців у ХХ столітті, знищений ним власноручно за особистим наказом самого Сталіна, канув у Лету. Але минуло вже півстоліття, а він далі живе в тій інстанції, у якій його не дістали ні Сталін, ні Берія, – у пам’яті народній. Отого шмаркача ще у сперматозоїдах не було, коли вже не було Коновальця, а воно неначе промовляє його голосом – «відімстимо»…

Самоплатову