Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

хитрий погляд на Петра і Галю. Галя лежала на боці й дивилася осторонь, а Петро, так само, як і я, вигнувшись, мовчки стежив за полковником.

Полковник нарешті з’ясував усе з речами полонених, тоді витратив хвилин п’ятнадцять на вивчення нотатника, що належав, судячи з усього, Петру. Покінчивши і з цим, Тараненко знову вмостився на складаному стільчику — тепер його обличчя світилося цілковитою самовпевненістю.

— Ну шо, можем далі поговорити! — рішуче промовив він. — Спочатку з представником «москалів», — і він пронизливо втупився в мене. — Біографію свою можеш не розказувати, це ми вже читали. Почнемо з другого — шо це вас потягнуло влізти в святі для кожного українця діла? — і він із посмішкою кинув погляд на Петра.

— Що ви маєте на увазі? — запитав я.

— Ну шо — канєшно, ваш інтерес до Тараса Григоровича, та ше й у такому, можна сказати, міжнародному масштабі.

— А що тут такого забороненого?

— Хто сказав, шо забороненого? Ні, я не говорив. Я б сказав, шо це досить делікатні діла, особливо коли вони переходять допустимі кордони і починають зачіпати інтереси іншої держави...

— Знаєте що, — я знову відчув різкий біль у шиї, і руки мої занили із новою силою, — мені складно розмовляти в такій позі...

— То поверніться якось по-другому, і не обов’язково на мене дивитися, бо шию звернете... — порадив полковник.

Я знову перекотився на живіт і сперся підборіддям на край підстилки.

— Я не бачу, які кордони, крім географічних, я перейшов... — вичавив я над силу, бо говорити в цій позі було нелегко — бракувало віддиху.

— Ну гаразд, ми до цього повернемся, а поки шо поговоримо з Петром Юрійовичем Рогулею... — він перевів погляд на Петра.

— Нема мені про віщо з вами балачку вести, — процідив крізь зуби Петро. — Ще й москальською мовою! І не сором українцю чужинською мовою галакати? Га?

— А кофе «Якобс» пити і «Снікерсами» закусювати українському патріоту не стидно? — сказав у відповідь Тараненко. — От нє, шоб із собою львівський шоколад взяти і рідний кофейний напіток!

Полковник тяжко зітхнув. Розмова не ладилася. Він підняв із піску течку з рукописом Гершовича, знову став перебирати папірці, пробігав очима то один, то інший. Знайшов і рапорт-донос ротмістра Палєєва. Уважно прочитав його і замислився.

Думав він довго. Я навіть устиг подрімати — це був найпростіший спосіб абстрагуватися від того, як ломило кістки.

— Ну шо? — повернув мене до реальності голос «адидасового» полковника. — Нада рішати, шо будемо далі робити... Тут я вже розібрався, так шо довгі розмови не потрібні... Треба копати... Тільки нада рішити, як саме. Волочити я вас не збираюсь... — полковник радше міркував уголос, ніж звертався до нас. — Так шо, може, ноги розв’яжу... Тільки не зразу... А вобше-то... — він подивився на фірмову бляшанку меленої кави, що лежала поміж випатраних сумок. — Вобше, непогано було би кофе випити...

І він прикусив губу.

А сонце піднімалося, і денне повітряне тепло спускалося з неба на пісок, щоб висушити ту мізерну вологість, яку подарувала цій мертвій землі ніч.

— Як ви тут кофе варите? — запитав полковник, позираючи на мене.

— Жінки збирають хмиз і розкладають вогонь, а на триногу вішають казанок із водою, — монотонно відповів я.

— Хмиз? — перепитав полковник, роззираючись навсібіч. — Де ж його тут зібрати? Я он на сухому спирті собі їжу грів, але він кінчився.

У мене в голові виник план можливого порятунку, хоча уявити собі повне визволення від усієї цієї компанії було неможливо. Принаймні цієї миті.

— Гуля знає, де хмиз шукати, вона ж місцева, — і я вказав поглядом на свою зв’язану дружину.

Полковник Тараненко теж подивився на неї, задумливо пожував губами, провів рукою по гладенько виголених щоках і перевірив пучками, чи правильно настовбурчуються його доглянуті густі вуса.

— От шо, — сказав він. — Я її розв’яжу, вона — ліцо сторонньої національності, хай воду скип’ятить... А ви поки полежите, вам кофе тоже хватить...

І полковник, схилившись над Гулею, розв’язав їй руки, а потім — ноги.

Мені здалося, що Гуля, щойно він розв’яже їй руки, затопить йому в пику. Але вона потерла зап’ястки, всілася, спокійно роззирнулася навколо.

— Іди за хмизом! — звелів їй полковник, і вона слухняно пішла.

«Може, це і на краще, — подумав я про Гулю. — Принаймні у потрібний момент вона і мене розв’яже, а там, може, залишимо полковника утрьох з Петром і Галею. Оце їм весело буде. І ну його, цей щоденник, до біса, нехай самі копають — лопату мають!»

Полковник провів Гулю зацікавленим поглядом, тоді знову взяв до рук течку і понюхав. Присів біля мене навпочіпки й понюхав мене.

— Шо це ти корицею пропах насквозь? Пироги з корицею любиш?

— Ні, просто українсько-російський кордон у вагоні з корицею переїжджав, ось запах у шкіру і в’ївся, — пожартував я.

— A-а, — протягнув полковник, усерйоз сприйнявши мої слова.

Коли сонце піднялося вище, час потягнувся повільно, як деревна смола. Петро раптом сухо закашлявся і попросив у полковника води. Той знайшов каністру і напоїв зв’язаного бранця. Мені було цікаво спостерігати, як наближалися одне до одного пшеничні вуса Тараненка і чорні вуса Петра. Полковник із якимось особливим задоволенням піднімав каністру над головою співвітчизника, наче щоб примусити його робити великі, до захлинання, ковтки.

— Агов! — вчасно похопився я. — На каву не вистачить! Це ж уся вода!

На обличчя полковника повернувся серйозний вираз. Він миттю забрав каністру від лиця Петра і закрутив пластмасову кришечку.

Незабаром повернулася Гуля і запалила багаття. А хвилин за двадцять над казанком піднялася перша пара.

Полковник дістав зі свого рюкзака півлітрову алюмінієву кружку і ложку. Насипав у кружку меленої кави і присів біля вогнища, очікуючи, коли закипить вода.

Гуля відійшла убік і заходилася складати свої речі назад до подвійного баула.

— А чай у тебе який? — несподівано запитав її полковник. — Цейлонський?

— Тут усе китайське, — озирнувшись на мить, відповіла моя жінка. — Зелений є, жовтий...

Полковник Тараненко кивнув і повернувся до казанка.

Нарешті він налив собі в кружку окропу, кинув туди два шматки цукру-рафінаду й почав гучно розколочувати все ложкою.

— Товаришу полковник, — промовив я. — Може, хочете з молоком?

— З